Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Дуже приємно, – мовив лікар. – Ага, до речі, я допіру згадав, що напередодні того сумного дня, коли мене так раптово викликали сюди, я виконав одне доручення нашої пані-господині, що до певної міри стосується вас. Ось ходіть сюди, в куточок, зараз почуєте.

Містер Джайлз підійшов дуже гордовито й трохи здивовано до лікаря й уважно вислухав усе, що той прошепотів йому на вухо, а потім з глибоким поклоном і подякою вийшов з кімнати надзвичайно величною ходою. У вітальні тема цієї таємничої розмови залишилася невідомою, зате кухня одержала про неї найповнішу інформацію. З вітальні Джайлз подався просто туди, звелів собі дати кварту елю і з незрівнянною величчю, що справила на всіх присутніх надзвичайне враження, оповістив, що пані за його лицарське поводження під час грабіжницького нападу на їхній дім з ласки своєї поклала до місцевої ощадної каси двадцять п’ять фунтів стерлінгів на його власне ім’я і довічне володіння. Тут обидві служниці звели до неба очі й руки і висловили думку, що містер Джайлз почне тепер напевне гордувати ними, але він заспокоїв їх, проводячи задоволено рукою по своєму жабо, що цього ніколи не буде, і навіть попрохав їх, коли вони, бува, помітять, що він ставиться з погордою до своїх підвладних, натякнути йому на це. Потім він висловив ще кілька зауваг, що якнайкраще свідчили про його смиренність і викликали в його слухачів цілковите співчуття й схвалення, але насправді були такі самі оригінальні й доречні, як більшість зауваг усіх великих людей.

Нагорі у панства вечір збіг також дуже приємно; лікар був у чудовому настрої, і хоч спочатку Гаррі Мейлі почувався трохи стомленим і був замислений, він непомітно піддався веселості доброго дідуся, що так і сипав різними побрехеньками, анекдотами зі своєї лікарської практики і всілякими жартами. Усім було весело, а Олівер просто умлівав: він з насолодою ловив кожне слово лікаря, і йому здавалося, що смішнішого він ніколи в світі нічого не чув, реготався він від щирого серця, на превелику втіху оповідача, що сам сміявся перший з власних дотепів, і Гаррі, що дуже любив старенького, теж мимоволі вторував його щирому сміхові. Отже маленьке товариство розважалося, наскільки було можливо серед даних обставин. Вони засиділися до пізнього вечора і з легким серцем пішли на спочинок, якого по довгих днях турботи й непевності вельми потребували.

Олівер прокинувся вдосвіта; давно вже не вставав він у такому радісному настрої й не брався так охоче й весело до своїх ранішніх обов’язків. Клітки з пташками він порозвішував на їхні звичайні місця, і миле пташине щебетання знову звеселило маленький котедж; найгарніші польові квіти пов’язав він у запашні букети, щоб вони могли тішити зір любої міс Рози. Жалоба, що повивала для нього останніми днями все навколо – навіть саме прекрасне лице природи, раптом зникла мов з чарівного наказу. Діамантова роса виблискувала наче яскравіше на листочках, вітер шелестів ніжніше в кущах, і навіть саме небо здавалося синішим і глибшим. Ось як впливає наш власний настрій на наше сприймання навіть суто зовнішніх прикмет всього навколо! Люди, що, дивлячись на природу й на своїх братів-людей, звуть усе на світі безрадісним і нікчемним, мають до певної міри рацію, але ж вони забувають, що всі ці похмурі барви – це тільки відсвіт їхніх власних хворих очей і жовчного серця. Справжні барви дуже ніжні, і розгледіти їх можна лише добрим ясним зором.

Треба зазначити, та й Оліверові це одразу впало в око, що тепер на ранішню прогулянку виходив не тільки він сам. Одразу після своєї зустрічі з Олівером того самого першого ранку (хлопчик повертався додому з величезним букетом польових рослин) Гаррі Мейлі відчув непереможний потяг до квіток і виявив такий смак щодо сполучення їх у букети, що незабаром заткнув за пояс свого маленького друга. Але зате Олівер знав, де шукати найгарніших квітів; отже, вони виходили тепер разом на ранішні «лови», нишпорили по всій околиці й поверталися додому з оберемками найгарніших у полі квіток. Вікно в кімнаті молодої дівчини стояло тепер широко відчинене, і вона з насолодою вдихала запашне літнє повітря, що навівало в неї силу й свіжість, – так ось на цьому вікні у гарненькій вазочці завжди стояв окремий малесенький букетик. На превелике своє диво, Олівер з часом помітив, що цих зів’ялих квіток Роза ніколи не викидала, хоча акуратно щоранку на зміну зів’ялому букетові одержувала новий, свіжий. Олівер помітив також, що лікар, виходячи до садка на свою ранішню прогулянку, завжди позирав саме на це вікно, зупинявся чомусь під ним і дуже красномовно хитав головою. Отже, за цими цікавими спостереженнями Олівер не помічав, як збігали дні, а Роза тим часом швидко одужувала. Хоча вона ще не виходила зі своєї кімнати й про вечірні гулянки майже зовсім забула (Олівер лише зо два рази виходив гуляти, та й то недалечко вдвох з містером Мейлі), проте він зовсім не занудився. Він з подвійною енергією взявся тим часом до науки і вчився так старанно в сивоголового джентльмена, що навіть сам дивувався власному успіхові. Але саме на цю пору з ним трапилася одна несподівана подія, що дуже вразила й збентежила його.

Він готував свої лекції завжди у невеличкій кімнаті першого поверху, в задній частині котеджу. Це була зовсім хуторянська кімнатка з невеличким плетеним віконцем, обвитим знадвору козолистом і ясмином, що сповнювали її своїми пахощами. Віконце виходило в садок, саме супроти хвірточки, за якою лежало обгороджене пасовисько, а за ним розкинулися килимом, скільки сягало око вдалечінь, луги й ліси. Поблизу не було інших будівель й осель, і ніщо не псувало широкого чарівного краєвиду.

Якось присмерком, коли на землю тільки-но впали перші вечірні тіні, Олівер вчився край цього вікна. Він просидів уже досить довго, схилившись над своїми книжками; мало-помалу повіки йому обважніли, його почала хилити непереможна дрімота, й він заснув (цілий день стояла страшенна спека, а він до того ще й натомився – тому хай не беруть за це злобу на смиренного біографа автори цих книжок).

Часом до нас нечутно, непомітно підкрадається такий сон: він сковує лише наше тіло, але не дає волі нашій душі, що тим часом дуже виразно відчуває весь зовнішній світ і не може відірватись від нього й ширяти у безвісті, де їй заманеться. Якщо стан непереможного зціпеніння, прострацію сил і цілковиту втрату здатності контролювати свої думки й порухи можна