Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Дивно! – мовив Гаррі.

– Дивно! – відгукнувся лікар. – Та самі Бледерз і Деф тут нічого не втнули б!

Свідомо марнуючи час, вони все ж шукали й оглядали кожен кущик, аж поки не впала ніч, і навіть тоді, втративши останню надію на успіх, вони все ж не поспішали йти й повернулися додому дуже помалу й понуро. Джайлза негайно відрядили на розвідку до всіх околичних шинків, змалювавши йому точно за Оліверовими словами всі зовнішні ознаки обох злочинців. З них, у кожному разі, старий мав стільки характерних рис, що коли б він сновигав удень десь поблизу або заходив кудись випити склянку пива – він був би кожному в око впав; але й це не допомогло: Джайлз не довідався нічого, що могло б пояснити або хоча б до певної міри з’ясувати цю таємничу пригоду.

Другого дня вони знову шукали й розпитували людей, але все було марно. Потім місіс Мейлі поїхала з Олівером до сусіднього містечка, сподіваючись довідатись що-небудь хоч там, та й це нічого не дало. За кілька день таємничу подію почали потроху забувати, як це завжди буває, коли наша цікавість за браком нових даних, що підживляли б її, згасає сама собою.

Тим часом Роза швидко одужувала. Вона вже виходила зі своєї кімнати і навіть могла потроху гуляти по садочку й знову почала світити сонячним променем у своєму родинному тісному колі.

Але хоч у стінах маленького котеджу знову залунали веселі голоси й веселий сміх, і хоч ця зміна вплинула так відрадно на всіх його мешканців, часом між ними немов пробігала якась тінь; ця тінь відбивалася іноді навіть і на Розі, й Олівер, звичайно, не міг не відчувати цього. Місіс Мейлі часто замикалася із сином у своєму кабінеті і провадила з ним наодинці якісь довгі розмови, а Роза не раз виходила на люди зі слідами сліз на своєму ніжному личку. Коли містер Лосберн остаточно призначив день свого від’їзду до Чертсі, всі ці лихі симптоми ще дужче загострилися: відчувалося цілком виразно, що в родині діється щось непевне і що воно порушує душевний спокій молодої дівчини – і, може, ще чийсь.

Одного разу, коли Роза сиділа сама в їдальні, до кімнати ввійшов Гаррі Мейлі і трохи схвильовано й нерішуче попрохав у неї кілька хвилин на коротку розмову.

– Це… це… лише кілька слів, Розо, – мовив він, підсовуючи до неї своє крісло. – Те, що я хочу вам сказати, для вас, мабуть, не таємниця – ви помітили, ви мусите знати про наймиліші мрії мого серця, хоча уста мої їх ще ніколи не промовляли.

Роза дуже зблідла, скоро Гаррі увійшов, але це, може, було лише наслідком її недавньої хвороби; у відповідь вона лише нижче нагнула голову й мовчки, чекаючи на його дальші слова, схилилася до квітів, що стояли поруч.

– Мені… мені слід було б уже давно від’їхати звідси, – мовив Гаррі.

– Так, звичайно, – одказала Роза, – даруйте мені, що я це кажу, але я теж жалкую, що ви цього не зробили раніше.

– Мене прикликало сюди найгірше, найтяжче в світі – страх втратити кохане створіння, що до нього линуть усі мої бажання і надії, – палко почав молодий джентльмен. – Ви вмирали, ваша душа тріпотіла між землею і небом. Ми знаємо, що коли хвороба підтинає молоде, прекрасне, добре створіння, його чиста душа поривається повернутися назад до своєї ясної оселі, до тихого пристановища вічного спокою, ми знаємо, що, на болючий жаль, найкращі, найпрекрасніші з нас занадто часто в’януть не розквітнувши.

Від цих слів хорошій дівчині навернулися на очі сльози, одна сльоза скотилася по її щоці й упала в келишок квітки, і від цього мов сама квітка забарвилась. Здавалося, немов юне серце дівчини прагнуло до природного єднання з найпрекраснішим витвором природи.

– Так, душа прекрасного й безвинного створіння тріпотіла між життям і смертю, – палко провадив Гаррі. – О, Розо, Розо, знати, що ви танете, мов прозора тінь, мов відблиск якогось небесного сяйва, не мати жодної надії, що ви залишитеся на нашій нудній, сумній землі, і все ж таки всупереч цим усім думкам молитися, благати, щоб ви залишилися для тих, хто любить вас, – ні, це були нестерпні надмірні тортури! Але вони шарпали моє серце день і ніч. І вони здіймали в мені такий бурхливий потік сумнівів, зневіри й егоїстичних жалів – такий жах, що ви вмрете, не дізнавшись навіть, як щиро всім серцем я вас кохаю, – що всі думки й почуття мутилися в моїй душі і я втрачав розум. Ви видужували. День по дню – ні, година за годиною до вас прибувала якась нова крапля здоров’я і, змішуючись з тоненьким усохлим струменем життя, що ледве-ледве ще бринів у вашому тілі, перетворювала його на повноводний буйний потік. Я стежив за вами, як ви поверталися мало не від видимої смерті до життя, очима, засліпленими палкою тривогою і глибоким коханням. Не кажіть мені, що ви хотіли б позбавити мене цих почуттів. Од них моє серце стало добрішим і чулішим до всього людства.

– Я хотіла сказати зовсім не те, – мовила крізь ридання Роза, – я тільки хотіла сказати, що ви мусили виїхати звідси, щоб знову повернутися до тих високих змагань, що вам личать і яких ви достойні.

– Для мене є лише єдине змагання, достойніше найдостойнішого з людей: це боротьба за таке серце, як ваше, – одказав Гаррі, беручи її за руку. – Розо, моя, моя єдина кохана Розо! Я люблю вас уже давно: я сподівався здобути слави й тоді гордо повернутися додому і сказати вам, що я домагався її, аби тільки поділити її з вами; я мріяв про те, як я вам розкажу в цю щасливу хвилину про ті численні докази мого ще колись юнацького кохання і зажадаю вашої руки немов на підставі якоїсь давньої мовчазної угоди; ця хвилина не настала; слави я не здобув, мої юнацькі мрії не здійснились; але я стою тепер перед вами незнаний, нікому невідомий і пропоную вам своє серце, що ввесь час належало вам, і віддаю до ваших рук усе своє життя: воно залежить від ваших слів, від вашого вироку.

– Ви завжди були добрі й шляхетні, – відповіла Роза, намагаючись побороти своє хвилювання, – і коли ви вірите, що я не бездушна й не невдячна, то вислухайте, що я вам скажу.

– Це значить, що я мушу домагатися стати гідним вас – так, так, моя кохана Розо?