Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

замок тут досить своєрідний. Для того, щоб відчинити скриню, треба натиснути кілька заклепок. Їх тут безліч, і майже всі заклепки як заклепки. А сім з них фальшиві. Це, власне кажучи, кнопки, а не заклепки. Їх треба в певній послідовності натиснути: спочатку третю кнопку в першому ряду — ось тут, в центрі залізної штаби, потім шосту — в другому, п'яту — в третьому; потім ось цю, цю, цю, — як бачите, всі кнопки розташовані по контуру Великої Ведмедиці. І ніякої магії. Тепер, для того, щоб остаточно відімкнути замок, ми повертаємо цю ромашку і цю черепашку… От і все — скриню відчинено.

— Чудеса! — похитав головою Морозов. — І який мудрець це вигадав! Ну, скажи ти мені, навіщо ви цю дивину в частині тримали? Хіба не простіше було дістати звичайний сейф?

— Простіше то простіше, але начфін у нас, кажуть, романтиком був. Я з ним, щоправда, недовго працював. А скриня ця до нас від іспанців потрапила, коли наша дивізія минулої весни на Ленінградському фронті діяла. Розбили одну їхню частину, а штаб захопили разом з казначеєм і його скринею. От нам і дісталась ця скриня…

— Буває… — Громов подивився на скриню. — У речей теж є свої долі, як у людей. Цікаво, як вона сюди потрапила, в окуповане місто? Кому служила останнім часом?..

— Я й сам хотів би знати. Дивна це історія, товариші, — сказав Стременний.

І він коротко розповів Морозову і Громову про події під Воронежем і про ту обстановку, в якій пропала скриня.

— Справді дивно, — погодився Громов. — І ви про Соколова ніколи більше не чули?

— Ні.

— Загинув, мабуть…

Стременний похитав головою:

— Можливо, можливо… Одного тільки я не можу збагнути. Скриня ж ціла. Виходить, гітлерівці дізналися про її секрет. Не зверталися ж вони за допомогою до іспанців!

Усі рушили стежкою до машини. Раптом між двома обвугленими деревами проглянула стіна сусіднього будинку. Стременний зупинився: цей шматок свіжопофарбованої зеленої стіни поруч з гнітючою чорнотою обгорілих руїн мимоволі привертав увагу.

— А це що таке? — запитав він. — Хто тут жив?

— Бургомістр тутешній, — відповів всезнаючий Соловйов. — Колись тут, кажуть, ясла були, а потім він свою резиденцію влаштував.

— Резиденцію, кажете? — посміхнувся Громов. — Цікаво, де зараз його резиденція! Мабуть, десь у яру!..

— Та й то ненадовго, — кинув через плече Стременний і швидко пішов уперед.

Розділ тридцять шостий
КОНЦТАБІР «ОСТ-24»

До воріт концтабору Стременний під'їхав сам. Часу було обмаль, справ багато, і, вибравшись на вулицю з напівобгорілого саду, де лежали руїни гестапо, Морозов і Громов попрощалися з своїм супутником.

Громов поїхав у залізничні майстерні, Морозов попростував до себе в міськраду, з фасаду якої вже було зірвано вивіску «Міська управа».

Знайти табір було не просто.

Спочатку Стременний впевнено вказував шоферові шлях, але виявилося, що там, де колись була проїжджа дорога, тепер майже на кожному повороті машину затримували то протитанкові надовбні, то густі ряди колючого дроту, протягнутого від одного рогу до другого, то глибокі вирви від бомб…

Нарешті Стременний махнув рукою і поклався на шофера — нехай добирається до місця як знає. Шофер попросив у начальника цигарку, побалакав на найближчому повороті із зграйкою хлопчаків, які вискочили з якогось тупичка, а потім тихенько, щось бурмочучи собі під ніс і лаючи вибоїни та ями, став петляти серед пустирів, вуличок і провулків, керуючись не стільки одержаними відомостями, скільки безпомилковим інстинктом досвідченого водія, котрий звик за будь-яких обставин, ясного дня чи темної ночі, доправляти начальство куди наказано.

Нарешті шофер крутнув останній раз, машина провалилася в глибоку вибоїну, потім вибралася з неї…

— Приїхали, товаришу підполковник.

Так ось воно де, це прокляте місце!

Широкі ворота розчинені навстіж. Поруч з ними до стовпа прибито дерев'яний щит з німецьким написом «Ост-24».

Під концтабір гітлерівці відвели дві довгі вулиці на околиці міста і обнесли їх високою огорожею з колючого дроту.

Машина повільно в'їхала у ворота. Стременний зіскочив на землю і зупинився, озираючись навколо. Рік тому ці вулиці мали такий самий вигляд, як і сусідні. Не було в них нічого особливого. Будиночки, палісадники, двори, влітку порослі травою, а взимку засипані снігом… А тепер? Тепер усе тут стало зовсім іншим. Просто не можна було собі уявити, що він, Єгор Стременний, колись вже ступав по цій землі…

Пригадується, якось восени перед війною він повертався цією вулицею додому з полювання. Був вечір. На лавочках біля воріт сиділи бабусі. Хлопчики, позначивши покладеними на землю куртками ворота, ганяли футбольного м'яча, його собака раптом кинувся назустріч м'ячу. М'яч ударився об собаку і відскочив убік. Всі засміялися, закричали: «Оце футболіст!» А він ішов перевальцем, приємно втомлений, і щось насвистував… Ні, не може бути! Як він міг свистіти на цій вулиці? Тут і слова сказати не посмієш…

Стременний повільно обвів очима сіру шеренгу будиночків з брудно-каламутними, давно не митими віконцями.

Будиночки здавалися вимерлими. Жодної людини не було видно на пустинній дорозі, жоден димок не підіймався над дахами.

Стременному захотілося швидше піти звідси, швидше знову поринути з головою в гарячу і тривожну метушню залишеного за воротами життя. Але він переміг себе, зняв руку з борта машини, перетнув вулицю і, піднявшись поламаними східцями, ступив у найближчу до воріт будівлю.

Його зразу ж охопив каламутний присмерк і важкий дух холодної затхлості. В будинку тхнуло потом, зіпрілим одягом, гнилою соломою. Більшу частину єдиної кімнати займали подвійні нари. В кутку купою лежало якесь брудне дрантя, задимлені консервні бляшанки — в них, мабуть, варили їжу.

Стременний хвильку постояв на порозі, оглядаючи всі кутки: чи немає людини.

— Є тут хто-небудь? — запитав він, щоб остаточно переконатися, що огляд його не обманув.

Але ніхто не відповів. Стременний