Антон Віталійович Санченко - Земля Георгія

Український характер (і навіть норов) породив цілу низку літературних персонажів. Вони мчать на конях, вирятовують приятелів з полону, перемагають ворога кмітливістю, закохуються в найпрекрасніших жінок, мудро правлять батьківським краєм. І щоб в читачів не складалося враження, ніби ці герої десь загублені в минулих часах, Антон Санченко написав книгу «Земля Георгія», засновану на досвіді бувалого мореплавця, якому доводиться зазнати випробувань серед хвиль і на суші. Герої Санченкових шістьох повістей у своїй переважній більшості люди суворі, витривалі, не без кебети в голові, відчайдушні, дотепні й підприємливі. Хоча й серед них трапляється щось таке чужорідне, загрозливе своєю підступністю й лицемірством, як, зрештою, в будь-якому гурті, проте це «щось» каталізує вроджені властивості українського характеру, який перемагає силою справедливості. Так, чоловіки, які постають зі сторінок книги, не мчать на конях, але швидкість їхніх кораблів дозволяє рятувати потерпілих, розрулювати бізнесову ситуацію, давати раду в безвиході і, звичайно, сприяє закоханості…

У тексті дотримано лексичних уподобань автора.

Присвячую пам’яті мами — Раїси Олександрівни

It’s time to travel

It’s time to go

It’s time to pack my little darling

We gonna find another world

Oh can’t you see

You belong to me

It’s time to travel

It’s time to go

Time to depart

So hit the road

Take your tooth brush little darling

Take your luggage and your hope

Oh can’t you see

You belong to me

It’s time to travel

It’s time to go

All we need is long vehicle to go!

It’s time for boarding

So hit the road

Take your tooth brush little darling

Take your luggage and your hope

(Don’t forget a hope)

Oh can’t you see

We have no time for cup of tea

It’s time to travel

It’s time to go

All we need is long vehicle to go…[1]

Восени стада азовської хамси мандрують на південь зі свого вже зимного моря. У хамси губа не з лопуцька, зимує вона винятково на чорноморських курортах: під Ялтою та під Сочі. Хамса валом валить через вузьку Керченську протоку, як ті кияни через турнікет метро в годину пік, і в рибалок місцевого флоту починаються гарячі жнива — хамсова путина.

Рибалки збираються в Керч з усіх закутків Чорного моря на своїх сейнерах під брудними від кіптявих камбузних плит червоно-жовтими рибальськими вимпелами, і часом у ковші порту за ними вже не видно забортної води.

Вони тиснуться до причалів пачками по вісім-десять бортів — і виникає якийсь Шанхай. Ходять у гості. Пригощають один одного цуйкою, чачею, ракійкою, мастикою та буряківкою за секретними домашніми рецептами. Горлають пісень, б’ються та миряться і знову горлають. І все це — не сходячи на берег. А вранці повзають навколішки у своїх помаранчевих шторм-робах по виметаних просто на причал кошількових неводах — штопають та латають сітки. І цуцики з різних сейнерів, збившись у зграю, ганяють по цих зелених капронових галявинах і азартно дзявкають на чужинців.

Восени отари моряків далекого плавання збираються в Керч після літніх відпусток, відгулів та загулів, і піти в закордонний рейс практично неможливо.

— Підеш на місцевий флот? — спитали мене у відділі зв’язку.

— Піду, — знизав я плечима.

Наче молодий спеціаліст мав право не погоджуватися, коли його «питає» начальник відділу.

— PC[2] «Петро Кішка». Прийматимеш справи в Херсоні. Щойно з ремонту, а не розвалюха якась. Однокурсник твій на ньому ремонт відсидів. І — з підвищенням тебе. Перший рейс начальником усе ж таки.

— Що, справді перший? Це причина, — жартома підморгнув хтось із групових інженерів. Точніше, це я, молодий салабон, сприймав тоді такі натяки за жарти. А в хлопців і справді щось у горлі деренчало.

Отож я вийшов з відділу, свято переконаний, що моя кар’єра мчить уперед семимильними кроками: рейс стажером, рейс другим радистом і ось уже — начальник радіостанції! І був прикро вражений, коли перший же знайомець з бувалих моряків, якого я зустрів під дошкою пошани, вирячив очі та зі співчуттям запитав:

— Місцевий флот? За що тебе так, Марконі?

Дошка пошани перед відділом кадрів, прикрашена анфасами найкращих капітанів та старших механіків, була точкою, в якій сходились усі широти і меридіани. Сходилися під нею і моряки, які років сто не бачилися. Зустрінуться, погомонять, перекурять цю справу — і знову гайда на сто років, один — на північ, інший — на південь: судна рибної розвідки працювали від моря Ермінгера під Гренландією до моря Космонавтів під Антарктидою. Працювали і на Чорному морі. Проте потрапити на місцевий флот — у гордих альбатросів-мандрівців океанами — вважалося покаранням.

По-перше, на місцевому флоті не платили валюту. По-друге, саме туди майнали усіх шибеників, яким «прихлопнули візу», й екіпажі підбиралися з просто феєричних шибайголів. По-третє… А було ще й по-четверте і по-п’яте.

Я викурив