Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

— Ні, — сказав нарешті Громов. — Нічого не бачу. Гроші як гроші!..

— Ну, а ти, Стременний, що скажеш?

— Що ж тут казати? Видай мені цими грішми зарплатню. — візьму без ніякого сумніву.

— Ех ви, експерти!.. Дайте-но сюди! — Морозов забрав у них асигнації і склав разом. — Дивіться!.. Бачите?.. Номери і серії на них однакові!.. На цьому папірці серія ВС 718223 і на другому теж. Я переглянув цілу пачку нових грошей — і всі з однаковими номерами…

— Ну й Сергій Пилипович! — вигукнув Громов. — Дивись, як це просто, га?.. І не здогадаєшся…

— Що ж нам з цими грішми робити? — заклопотано мовив Стременний.

— Спалити, звичайно, — сказав Громов, — а кілька кредиток пошлемо в Москву для вивчення…

— Вірно!.. Капітан! — Стременний покликав до себе капітана Соловйова, який в цей час складав міцно ув'язані пачки грошей у брезентовий мішок. — Перевірте гроші якнайуважніше. Якщо є справжні, відокремте їх.

— А в нас це вже зроблено, товаришу підполковник, — доповів Соловйов. — Начфін Барабаш з самого початку наказав нові папірці порахувати окремо. А що накажете вчинити із справжніми грішми?

— Скільки їх, до речі?

— Сто п'ятдесят шість тисяч.

— Здайте їх в нашу фінансову частину, Майору Барабашу.

— Слухаюсь, товаришу підполковник! Буде зроблено.

— Ну, а тепер давайте подивимося на скриню, — сказав Стременний і попрямував до дверей, подавши знак Соловйову йти за ним.

Їхати в машині цього разу їм не довелося.

Соловйов провів їх якимись провулками, дворами і городами на сусідню вулицю. Вони йшли повз недавнє згарище, серед обпалених, почорнілих від полум'я лип і берез. Перед ними безладно громадилися обгризені вогнем балки, купи битої цегли, потрощеного начиння…

— Зачекайте, товариші! — сказав Стременний, оглядаючись. — Куди це ви нас ведете? Якщо не помиляюся, це був будинок сільськогосподарського технікуму. А тепер зразу й не догадаєшся! Який тут був сад до війни — краса!..

— А гітлерівці що тут влаштували? — запитав Громов.

— Міське гестапо, — відповів Соловйов. — Місце, самі розумієте, затишне, і ділянка велика…

Громов мовчки кивнув головою.

— Ну, а де ж скриня? — запитав Стременний.

— А ми її он в ту прохідну будку занесли, де була охорона гестапо. Я біля скрині вартового залишив.

— Що ж, подивимось, подивимось…

Вони перетнули сад і ввійшли до невеликого дерев'яного будинку.

Вузенький коридорчик, фанерна перегородка з віконцем, наглухо закритим дерев'яним щитом, а за перегородкою — маленька кімната. В одному кутку — залізна грубка, в другому — простий стіл, вимазаний ліловим чорнилом.

Посеред кімнати стояла скриня. Скраю на ній сидів боєць у дубленому кожушку і повагом згортав козячу ніжку. Побачивши Стременного, він встав.

— Ану, покажіть мені цю скриню, — весело сказав Стременний. — Таки справді наша!.. Ніяк не сподівався, що доведеться ще її побачити.

Він нахилився, уважно оглянув скриню, провів рукою по віку, обмацуючи залізні штаби з горбиками заклепок і цілий розсип хитромудрих бляшок, що зображували то зірку, то квітку, то морську черепашку.

Морозов теж оглядав скриню. Не знаходячи ніяких ознак замка і замкового отвору, він тільки по слідах від сургуча на стінках встановив, у якому місці віко відокремлюється від ящика.

— Не розумію все-таки, як ця скриня відчиняється? — здвигнув він плечима.

— А ось зараз побачите, — відповів Стременний, все ще обмацуючи віко і щось на ньому шукаючи. — Ага!.. Ось ківш… А ось і ручка… Велика Ведмедиця…

— Яка ще ведмедиця? — здивувався Громов.

— Хвилинку терпіння!..

Стременний натиснув кілька заклепок, повернув якусь ромашку вліво, якусь черепашку вправо і вільно підняв важке віко скрині.

— Наша! — сказав він весело. — Але те, що в ній, не наше.

Всі зазирнули в скриню. Вона вщерть була наповнена різноманітними коштовними золотими речами, складеними абияк, поспіхом, перед самим від'їздом.

— Так! — мовив Громов.

Соловйов нахилився і витягнув газетний згорток, в якому виявилося дванадцять золотих годинників, ручних і кишенькових, а потім багато інших речей; єднало їх лише одно — їхня коштовність.

— Нічого собі нагарбав, собака! — обізвався Морозов. — А ти, Стременний, ще кажеш: «Те, що в ній, не наше». Як це — не наше? Все наше! У нас накрав. А що, іншого там нічого немає?

— Є, — Соловйов витягнув із скрині кілька папок з документами.

— Все більше по-німецьки, — сказав Громов, розгорнувши одну з папок і проглянувши кілька документів. — А оце цікаво! Дивіться, дивіться, тут є один інтересний документик — наказ посилати людей на будівництво воєнних укріплень. Візьми, товаришу Стременний. Нехай спочатку у вас в дивізії подивляться, а потім нам повернуть.

Стременний взяв документ і поквапливо пробіг його очима. Але перші ж рядки надрукованого на машинці тексту розчарували його. Це був російський переклад розпорядження Шварцкопфа, представника Тодта, бургомістру міста Блінову. В розпорядженні пропонувалося посилити підвезення робочої сили в район будівництва укріплень. Документ був двомісячної давності і коли мав певну цінність, то лише як свідчення того, що противник не припиняв робіт навіть в найлютіші грудневі морози. Отже, гітлерівське командування покладало на ці укріплення великі надії. Нічого більш суттєвого в двадцяти рядках не можна було знайти.

Стременний уважно передивився решту документів, що лежали в папці, але нічого, що стосувалося б укріпрайону, серед них не було. Він поклав документи в польову сумку і повернувся до Соловйова:

— Ну, капітане, складайте опис речей, та дивіться, щоб нічого не згубилося. Потім згідно опису треба буде передати в міськраду. Можливо, і власники ще знайдуться, якщо тільки живі. — І він зачинив віко спорожнілої скрині. — Ходімо, товариші.

— Зажди, зажди, — обізвався Морозов, — поясни спершу, як вона відчиняється.

— Це досить мудра штука. Треба трохи знати астрономію. Ну, уявляєте собі Велику Ведмедицю?

— Ні, серйозно, — сказав Морозов. — Без магії, будь ласка!

— Та я без магії. Просто