Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

Весною 1943 року, в час наступу наших військ під Білгородом, дивізія, у якій перебував Олександр Воїнов, зустріла групу партизанів. Партизани з успіхом діяли в тилу ворога, а тепер вийшли на з'єднання з військами Радянської Армії. Серед них було кілька підлітків — хлопчаків і дівчаток — років дванадцяти-тринадцяти.
У ті суворі роки немало підлітків прибивалося до партизанських загонів. Коли траплялася можливість, їх відправляли на Велику землю. Проте це не завжди вдавалось, і дітям доводилося ділити труднощі партизанського життя нарівні з дорослими. Найміцніші, найсміливіші і найбільш кмітливі з них ставали розвідниками, зв'язковими, брали участь у бойових операціях партизанів. Такими були й ті підлітки, яких зустрів Олександр Воїнов під Білгородом. Він записав їхні розповіді, а пізніше створив роман «Відважні», присвячений юним партизанам.

Світлої пам'яті піонера Героя Радянського Союзу Валі Котика

Малюнки А. ТАЛЄЄВА

— Хлопчику, відійди вбік!..

Дзвякнув приклад. Миколка скрикнув, впав у канаву, але зразу ж схопився на ноги, прослизнув між охоронниками і судорожно повиснув на шиї матері. Вона розпачливим рухом обняла його за худі плечі, пригорнула до своєї подертої кофти і швидко, надривно зашепотіла:

— Іди до дядька Микити!.. До дядька Микити!..

Він відчував дотик гарячих, запалених уст до свого вуха. Він майже задихався від важкого, їдкого тюремного запаху, яким за ці кілька днів просякли її одяг і волосся. Просто перед його очима бугрилася синя смуга, що перетинала її щоку від ока до підборіддя.

Хтось позаду різко крикнув:

— Припиніть це!.. Швидко!..

Чужі чіпкі руки вп'ялися в його плечі. Він скрикнув від гострого болю, але не випустив матері.

В юрбі пролунали жіночі голоси:

— Дайте попрощатися!..

— Це її син!..

Мати не відпускала його.

— Прощай, прощай, мій хлопчику!.. — шепотіла вона.

За мить поліцай вже тягнув його вбік, до юрби, з якої назустріч йому простяглися руки. Миколка не кричав, не виривався. Поліцай штовхнув його через канаву, а сам швидко попрямував до шибениці, спорудженої серед базарної площі.

Про те, що вдень відбудеться страта, в місті знали ще зранку. В оголошеннях, розклеєних на кожному розі і на стовпах, повідомлялося, що буде повішено шпигунку. Комендант міста Мейєр наказав усім жителям прийти на цю екзекуцію [1] .

Величезна площа була переповнена зігнаними сюди людьми. Взвод есесівців, утворивши замкнутий квадрат, оточував шибеницю, де під охороною конвою стояла жінка років тридцяти. Її змучене обличчя мало зосереджений і в той же час якийсь байдужий вираз. Пасмо світлого волосся вибилось з-під хустки і маяло на вітрі. Вона спокійно дивилася перед собою, заклавши руки за спину і злегка розправивши плечі.

Багато людей вже загинуло на цій шибениці, і кожного разу комендант міста Курт Мейєр наказував, щоб жителі були присутні при екзекуції.

Ось і зараз він походжав за солдатами, широкоплечий, в чорному шкіряному плащі, в кашкеті з високим наголовком. Тут же стояв бургомістр міста Блінов, чоловік середнього віку, з кошлатими, завжди насупленими бровами. Бургомістр намагався не дивитися ні на шибеницю, ні на засуджену. В місті казали, що він не любить бувати при стратах.

Жінку, яку за кілька хвилин мали повісити, в місті знали майже всі. До війни вона працювала диктором на радіостанції. Голос Катерини Охотникової, з м'яким грудним тембром, пізнавали в кожній сім'ї. А от зараз, коли вона мовчки стояла біля шибениці, багато людей побачили її вперше.

Миколка залишався в юрбі, закритий від Шибениці зімкнутими спинами. Дві незнайомі, жінки в хустках тримали його за руки. Одна з них нервово гладила його по голові.

— Заберіть його звідси, — сказав якийсь старий, пропхавшись крізь юрбу, — навіщо йому все це бачити?.. Пожалійте хлопчика!..

Старий постояв перед Миколкою, держачи в руках триногу від фотоапарата, потім рушив далі, повільно переставляючи свої худі ноги. Це був фотограф Якушкін. його фотографія була тут же, на базарній площі, в старій, перекошеній будці. Гітлерівці завжди посилали Якушкіна фотографувати страти… З довоєнного часу Якушкіна знала вся дітвора. «Поглянь, поглянь сюди, — казав він своєму маленькому клієнтові, знімаючи з об'єктива чорний ковпачок, — звідси вилетить пташка». І скільки широко розкритих здивованих дитячих очей залишилося на його знімках! Так, Якушкін був добрим, привітним дідусем!..

Жінка потягнула Миколку до себе:

— Ходімо, ходімо, хлопчику…

Він покірливо пішов за нею, не питаючи, хто вона і куди його веде. Сталося щось неймовірне. Зараз уб'ють його матір, і ніхто, ні одна людина не кинеться на ката, не стане цьому на перешкоді.

Змучений безсонними ночами, які він провів самотньо у своїй порожній, холодній кімнаті, Миколка вже не плакав, а тільки тихо схлипував.

Коли вони підійшли до рогу провулка, хлопчик обернувся і раптом побачив матір, яка піднімалася над юрбою. Поруч з нею стояв широкоплечий рум'яний кат і, здавалося, мирно про щось розмовляв, а його руки нетерпляче затягували на її шиї вірьовку. Пасма волосся потрапили під петлю. Кат обережно витягнув їх, немовби турбуючись про те, щоб не пошкодити зачіску.

І раптом мати рвонулася вперед.

— Товариші!.. — закричала вона. — Будьте мужні!.. Будь…

Кат швидко стрибнув, і в ту ж мить голова матері провалилася вниз.

— Мамо!.. — дико закричав Миколка на всю площу.

Хтось у юрбі ахнув. Хтось несамовито заголосив.

Жінка міцно стиснула Миколчину руку і потягла його за собою.

— Ходімо!.. Ходімо!..

Юрба хлинула з площі, і Миколку затиснули з усіх боків. Жінка на мить випустила його руку. Миколка кинувся назад. Розштовхуючи людей ліктями, він намагався вибратися на площу, до матері. Але пробитися не міг. Хтось міцно схопив його за рукав:

— Стій, хлопчику, стій!..

Не тямлячи себе, Миколка рвонувся. Але Якушкін держав його чіпко:

— Не треба туди йти… Не треба.

Хлопчик щосили упирався, та фотограф потягнув його за собою, тримаючи в одній руці триногу, а другою міцно стискуючи його долоню. На перехресті їх наздогнала жінка в хустці. Вона кинулася до Миколки:

— Ну от! А я тебе загубила…