Іванна Боразан - Ігри долі

Андрій з самого ранку почувався знервовано. Якісь незрозумілі відчуття тривожили його душу. Нічого його не радувало, навіть робота, яка тепер замінила йому все.

Після того, як Аня пішла, йому не хотілося жити. Світ був не милий йому без неї. Вона пішла… Пішла і, напевне, не згадує про нього… У неї своє життя. Чоловік. Сім’я. А у нього лише біль і сестра, яка старається цю біль трохи притупити. Але як це не прикро звучить, та у неї нічого не виходило. Цю біль неможливо придушити.

Андрій хотів звільнитися з роботи. Зникнути знову. Але директор фірми, в якій він працював, не захотів залишатися без такого цінного працівника. Хоча з Андрієм і траплялися часом проблеми, але він був людиною слова. Якщо сказав, що зробить цю роботу, значить зробить. І ця робота була бездоганною. І щоб залишити його на фірмі, Ярослав Степанович запропонував Андрію бути позаштатним працівником. Він буде отримувати певне завдання, буде його виконувати вдома чи хоч на Місяці і приноситиме готову роботу у офіс, і за це отримувати платню.

Спочатку Андрій відмовлявся. Йому не хотілося нічого. Ні роботи, ні життя. Та потім він погодився. І ця робота стала для нього і дружиною, і коханкою, і всім решта. Він працював, як проклятий. Відходив від комп’ютера лише поїсти і трохи поспати.

А ще захопився фондовою біржею і навіть накопичив собі досить пристойний капітал на своєму рахунку.

Та нічого його не потішало: ні робота, ні гроші, ні його успіхи. Він працював, як робот, без емоцій. Щоб тільки вбити час. Щоб впасти втомленим на ліжко і заснути на кілька годин, щоб тільки не думати про неї.

Він не знав, скільки часу пройшло відтоді, як вона пішла. День, два, тиждень… Та кого він обманює… Він знав, що пройшов уже майже місяць. Але у вихорі теперішнього його життя здавалося, що рік. Його насичене подіями життя віддаляло його від неї. Він хотів забутися, але не забути. Пам’ять про неї, як стук його серця, давало можливість жити. Якщо він і здатний буде забути, значить він помер.

Вона казала, що повернеться… Можливо… Але він не впевнений, що так і буде… Вона хотіла повернутися до попереднього життя. Зараз вона щаслива зі своїм чоловіком, якого простила і насолоджується життям. А його … Його, напевне, не простила і не простить…

Як він хотів її ненавидіти, вирвати зі свого серця. Та цього не міг зробити. Щоразу закриваючи очі, він бачив її. Її теплу усмішку, веселий і по- дитячому щирий блиск її очей. Її м’які і солодкі, як мед, губи. Зараз він би життя віддав, лишень відчути ще раз їхній смак.

Інколи йому здається, що він чує її голос. Тоді наче навіжений бігає з кімнати в кімнату, шукаючи її. А потім, коли реальність дає про себе знати, він знову занурюється у темряву. Вона, тільки вона є світлом, його світлом у кінці тунелю. Тільки вона, цей ангел на Землі, здатна витягнути його з цієї прірви, в якій він є. Тільки вона здатна вказати йому шлях до спасіння.

«О-о-о, знову цей голос. Він зводить мене з розуму… О Боже, я божеволію.»

Андрій упав на ліжко і закрив вуха подушкою. Він не повірив сам собі, це допомогло. Але лишень він встав з ліжка через деякий час знову чувся цей дзвінкий сміх. І чим ближче він підходив до дверей, тим гучніше він лунав.

«Невже це правда … і вона повернулася, вона тут…»

Наче на крилах, Андрій біг на перший поверх будинку і став, як вкопаний, коли побачив її. Його Аня сиділа і весело щебетала з Марією.

«Не може цього бути…»

Андрій радів. Його душа співала…

Ще крок — і вона опинеться у його обіймах. Але тут його увагу привернув ще один гість. І це доволі знайомий гість. Лемачов. Що він тут робить, невже Аня його привела сюди, щоб затримати його за злочини, які він скоїв. Невже Аня могла так підло вчинити?

Дорога виявилася безкінечною. Здавалося, що тут такого. Всього-на-всього півгодини — і вони у цілі. Але ці півгодини тягнулися так довго.

Дорога зіпсувалася через погодні умови. І їхнє таксі застряло у безкінечному заторі.

Коли на рахунку лічені хвилини, коли дорога кожна секунда, тут доля вносить свої корективи. Нібито нічого такого, хвилиною скоріше, хвилиною пізніше, це нічого не змінить, але для закоханих ця реальність є мукою.

Аня нервувала і щохвилини дивилася на циферблат свого ручного годинника. А стрілки невпинно рухалися вперед. Секунда за секундою, хвилина за хвилиною. І здавалося, що пройшла ціла вічність, поки автомобіль не рушив уперед…

Та коли здавалося, що усе гірше позаду і перед своїми очима ти уже бачиш двері, в які потрібно постукати, і все — вони приведуть тебе до твого майбутнього. Але чомусь ти не наважуєшся це зробити. Страх, бути відкинутим, паралізує тебе.

У більшості випадків люди бояться робити те, чого хочуть, боячись, що їх неправильно зрозуміють, відштовхнуть їх. Бути вигнанцем важко, але потрібно відстоювати своє право любити, боротися за своє щастя, а не опускати руки, думаючи, що нічого з цього не вийде. А якщо вийде? Якщо твої тривоги даремні? Якщо людина, якій ти боїшся сказати про свої почуття тільки й чекає такого кроку від тебе, краще сказати чи зробити те, що бажаєш, а там буде, що буде. Можливо, тебе не зрозуміють, відштовхнуть твою любов. І таке можливе. Але ти хоча б будеш упевнений у тому, що зробив усе можливе, щоб бути поряд з коханою людиною. Але серцю не прикажеш, кого любити, а кого ні. Насильно милим чи милою не будеш. Але й є шанс того, що твої почуття взаємні, і ти запалив ту іскру, яка запалить вогонь вашого кохання.

Аня вагалася і Лемачов це бачив. Він