Іванна Боразан - Ігри долі

як міг, так і підбадьорював її. Але вона не могла. Надто сильно вона образила людину, яка любила її. Яку вона любить. І побачити осудження і холодний погляд його очей вона не зможе… Краще померти….

Але все- таки жінка постукала у двері. Вона приїхала сюди не лише заради себе, а й заради людей, яких вона полюбила. Двох хороших людей, які повинні бути разом і жити щасливо.

Двері відчинилися і на порозі показалася Марія. Вона дуже зраділа, побачивши дівчину.

Лемачов стояв трохи осторонь, тому Марія не могла його бачити. Але він міг бачити її.

Вона майже не змінилася. Така ж красуня. І як їй до лиця ця усмішка.

Але відмінність все- таки є. Вона стала більш поважна. Їй уже має бути десь біля 45. Вона прекрасна жінка, у розквіті сил. Лишень не має біля неї чоловіка, який би оберігав її тендітне серце, яке відкрите для кожного з людей.

Він зробить усе можливе, щоб побачити цей живий блиск її очей, який він пам’ятав. Постарається зробити її щасливою. Усе зробить заради неї, лишень потрібно, щоб вона сказала «так».

Лемачов так задумався, що не помітив навіть, як дві пари очей дивляться на нього.

Він чекав цього моменту відтоді, коли прочитав листа і стрімголов помчався у інший кінець країни, щоб знову побачити її. Так багато хотів сказати їй у цей момент, коли їхні погляди зустрінуться, а тут… Він мовчить і червоніє, наче школяр перед дівчиною, яка йому подобається.

Добре, що хоч Аня зрозуміла його почуття і прийшла на допомогу.

Дівчина все ніяк не могла наважитися сказати Марії про Лемачова. Але коли Марія запропонувала зайти в будинок, все — таки сказала про сюприз.

— Добре… Але я мушу декого вам показати. Це людина, яка подолала сотні кілометрів, щоб побачити вас.

Марія зацікавлено вийшла на вулицю.

Її очі «поїдали» Івана Миколайовича. А той стояв ніяково, не розуміючи, що сказати йому чи зробити.

Аня подалася вслід за Марією. Їй також було цікаво, чим її затія закінчиться.

Вона була свідком того, як ці двоє трепетно дивляться одне на одного, боячись навіть кліпнути, щоб не зникло те, що вони бачили перед очима.

Аня всіма можливими способами підштовхували Івана Миколайовича зробити «перший крок», а то мовчанка вже аж занадто затягнулася, і від цього всім ставало ніяково.

— Марія, — нарешті радісно і з якоюсь такою ніжною інтонацією, промовив Лемачов.

— Ваня! — промовила Марія.

І закохані кинулися один до одного в обійми. І байдуже, що перехожі дивляться. І байдуже, що вони уже давно не підлітки, щоб так поводитися… Байдуже все… Головне, що вони знову разом, і хай весь світ зачекає…

Аня щиро раділа за цих двох дорослих, але по — дитячому веселих і закоханих людей. Вони не помічали кругом себе нікого і нічого. Тому їй не залишилося нічого, окрім як слідувати за ними в будинок. Вона навіть не запитала Марію про Андрія. Як він? Чи вдома зараз? Але зараз питати про це було б поганою манерою. Зараз вони насолоджуються одне одним.

«Я зможу трохи зачекати», — подумала дівчина, зачиняючи вхідні двері.

Здавалося, вона тут не була вічність, так скучила за цими стінами. Усе тут таке рідне, таке миле, наче й насправді твій рідний дім.

Марія посадила своїх гостей на маленький диванчик, а сама поспішила на кухню готувати чай.

Аня деякий час посиділа з Лемачовим, але помітивши, що він майже не реагує на її присутність, вирішила трохи поговорити з Марією.

— Я ненадовго відлучуся. Ви не проти? — запитала Аня Івана Миколайовича.

— Ні, звичайно, — запевнив він її.

І дівчина також подалася на кухню.

Марія якраз виставляла на тарілку тістечка.

— О-о. Ви приготували мої улюблені, — весело прощебетала Аня і, вхопивши одне, надкусила.

— Так… Як вчора дізналася, що ти приїдеш, то зразу вирішила тебе порадувати. Прокинулася раненько і приготувала. Андрій трохи здивувався. Я їх не готувала, відколи тебе не було. Але нічого не сказав… Я йому не казала, що ти приїдеш, як ти і просила.

Ось і можливість для Ані розпитати про нього.

— Як він? Де є зараз? На роботі? — стільки запитань посипалося з її уст в один момент.

— Ні, він зараз на горі. Працює. Тепер він працює тільки вдома. Тільки зрідка кудись виходить і то ненадовго… Покликати його?

— Ні, ні, — гарячковато промовила дівчина. — Не потрібно… Можливо, згодом … А тепер розповідайте, як ви? Я сподіваюся, ви не сердиті, що я приїхала не одна?

— Ти що! — промовила Марія і залишила свою роботу. Підійшла до дівчини і обняла.

— Я так вдячна тобі, що ти просто не уявляєш як. Я навіть не сподівалася, що знову його побачу… Спочатку це був для мене шок. Але приємний шок, — додала Марія, і жінки росміялися.

Марія взялася знову за роботу. Розставляла чашки на піднос і продовжувала розмову. Аня уважно слухала її і доїдала своє печення.

— Я завжди боялася зустрічі з ним. Я так хотіла розшукати його, але боялася в цьому признатися навіть сама собі. Щоразу ховала у собі це бажання… Думала, що він не захоче кохати ту жінку, якою я стала тепер. Можливо, навіть має іншу. Я сильно змінилася з того часу. Роки беруть своє… Я тепер солідна жінка, якій має бути не до любощів. У 40 років я боялася, що закохалася. У такому віці… Соромно навіть про це комусь сказати… Інші жінки облаштовують свій сімейний затишок й, можливо, вже не закохано. Але трепетно піклуються