Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

мою суть, навіть коли я продовжував убивати їх кожного дня. Вони зрозуміли, що я боюся їх і не знаю, що точиться справжня війна, на якій я вбиваю їх. За кілька останніх тижнів вони побудували це місце для мене, — тіло Велета, дитячий майданчик і пік на скелі за Кінцем Світу, щоб я побачив це місце й усе пригадав. І щоби моя уява й цікавість привели мене сюди — у цю вежу. Я єдиний, кого вони знають, і тому можуть говорити лише зі мною і лише через мене».

«Ми такі ж, як і ви, — з’явилося у його свідомості. — Ми не хотіли вбивати, а коли зрозуміли, що вбиваємо, — пішли назавжди. Ми вважали себе єдиними мислячими істотами в Усесвіті, поки не зустріли вас. Ніяк не очікували зустріти розумних істот серед самотніх тварин, які не можуть обмінюватися думками, почуттями, мріями, снами один з одним. Звідки нам це знати? Як? Якби ми знали, прийшли б до вас із миром. І могли б із вами мирно співіснувати. Повір нам, повір, повір…»

Ендер сунув руку в нішу і вийняв кокон. Він був занадто легким, щоби зберігати в собі надію й усе майбутнє колишньої великої раси.

— Я візьму тебе й понесу із собою, — пообіцяв Ендер. — Я полечу. Облечу всі світи, від одного до іншого, поки не знайду час і місце, де ти зможеш безпечно прокинутися. Де ніхто й ніщо не стане тобі на заваді. І я розповім людям історію твого народу, щоби вони зрозуміли вас і, можливо, з часом змогли пробачити, як ви пробачили мені.

Він загорнув кокон із королевою у куртку й вийшов із вежі.

— Що там було? — запитав Абра.

— Відповідь.

— На яке питання?

— На моє.

І Ендер більше нічого не сказав. Вони вели пошуки ще п’ять днів і нарешті вибрали місце для нової колонії далеко на південний схід від вежі.

Через кілька тижнів Ендер прийшов до Валентини й попросив її прочитати те, що він написав. Вона витягла з корабельного комп’ютера вказаний файл і почала читати.

Розповідь ішла від імені королеви жучар, яка описувала історію свого народу: про все, що вони хотіли зробити й що зробили. «Ось наші помилки, невдачі й злочини, а ось наша велич: ми не хотіли заподіяти вам шкоди, і ми вибачаємо вам нашу смерть». Повість починалася з появи найперших проявів свідомості на планеті й закінчувалася великою війною, яка охопила їхній рідний світ і знищила все до останку. Ендер був небагатослівним, і вся повість виглядала, як стародавній міф. Оповідалося про велику матір, яка вперше вирішила виростити й виховати нову королеву, замість того щоби вбити її або вигнати. Про те, скільки разів їй доводилося повністю знищувати свою дитину, частинку себе самої, поки нарешті в неї не народилася донька, яка зрозуміла й оцінила її пошуки гармонії. Такого ще не бачив світ: дві королеви любили й допомагали одна одній, замість того щоби боротися. І разом вони були сильнішими за будь-який інший рій. Вони процвітали й дали життя багатьом донькам, які об’єднували свої світи у новому, мирному співіснуванні. І це було початком мудрості.

«Якби ми лишень могли поговорити з вами! — думала словами Ендера королева. — Але оскільки цього не трапилося, ми просимо про одне: щоби ви пам’ятали нас. Щоби ви думали про нас не як про ворогів, а як про рідних братів і сестер, яких трагічно звела Доля. Еволюція… Бог… Якби ми прийшли один до одного з добрими намірами, яке могло б бути диво! Ми б пізнали одне одного й багато чому змогли б навчитися. Замість цього ми вбивали. Але все ж ми раді вітати вас зараз, як гостей, як друзів. Приходьте в наш дім, діти Землі, живіть у наших містах-тунелях, збирайте врожаї з наших полів. Ми вже не можемо нічого робити, і тепер ви — наші руки. Живіть тут за нас. Квітніть, дерева, дозрівайте, врожаї на полях, даруйте тепло для них, сонця, будьте родючими, планети. Люди, ви — це ми: ми всиновили вас, тож живіть тут, ви прийшли додому».

Книга, яку написав Ендер, була невеличкою, але в ній містилося все те зло й добро, що знала й передала йому королева. І він підписав її не своїм іменем, а псевдонімом: «Голос тих, кого немає».

Без зайвого галасу книжка «Королева вулика» була опублікована на Землі, вона тихо переходила з рук у руки, доки стала відомою майже всім, і було важко повірити, що хтось міг її не прочитати.

Більшість із тих, хто прочитав, визнали її цікавою і не відклали вбік. Вони почали жити по ній, як могли, і, ховаючи рідних, ставали біля могили, щоби стати Голосом Тих, Кого Немає, і чесно, з повною відвертістю, сказати про них усе — і лихе й добре. Ті, хто відвідував ці поминальні служби, часто вважали їх жорстокими й травмуючими, які лишень тривожать і труять душі, але багато хто вважав, що життя, незважаючи на горе й помилки, все ж варте того, аби його прожити, і, коли воно закінчується, Голос покликаний говорити про померлого правду.

На Землі просто стало однією релігією більше. Але для тих, хто подорожував великою темною печерою космосу, хто жив у тунелях королеви вулика й збирав урожаї з її полів, це була єдина релігія. Не було жодної колонії без Голосу.

Ніхто не знав, та й не хотів знати, хто був справжнім першим Голосом. І сам Ендер не збирався цього оприлюднювати.

Коли Валентині виповнилося двадцять п’ять років, вона закінчила останній том своєї історії нашесть жучар. Вона додала при кінці повний текст маленької книжки Ендера, але не зазначила, хто її написав.

Ансібль передав відповідь старого Гегемона: Пітеру Віггіну виповнилося сімдесят сім років, і в нього серцева недостатність.

— Я знаю, хто написав це, — сказав Пітер. — Якщо він зміг говорити за жучар, зможе говорити й за мене.

З тих пір Ендер і Пітер почали спілкуватися по ансіблю. Пітер виливав душу, розповідаючи про своє життя — про дні й роки, жорстокі вчинки й добрі. І коли він помер, Ендер написав ще одну книжку — «Гегемон», підписану тим самим псевдонімом. Зміст «Королеви вулика» й «Гегемона» був на кшталт Святого Письма.

— Давай полетимо кудись, — запропонував він якось Валентині. — Давай полетимо й житимемо вічно.

— Ми не можемо, — сказала вона. — Є чудеса, які не під силу навіть Теорії Відносності.

— Нам треба летіти. Я майже щасливий тут.

— Ну то залишайся тоді.

— Я занадто