Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

частині та внизу вікна тулились один до одного не менше ніж три десятки елементів керування: перемикачі, повзунки-регулятори, крихітні кнопки, а також шість продовгуватих інтерактивних панелей із графіками. Графіки змінювалися — рухалися справа наліво, нагадуючи кардіограму людини з нападом аритмії. Я здогадався, що це електричні ритми ЕЕГ, подібні до тих, що бачив у висновку за результатами обстеження Теодора ще в Рівному. Справа до панелей тиснулися колонки з цифрами. Цифри теж постійно змінювались. Окремі час від часу блимали червоним. Проте основним елементом інтерфейсу була велика панель з повзунком, як для прокручування відео. Вона займала більшу частину діалогового вікна, через що додаток нагадував програму для редагування відео на кшталт Adobe Premiere Pro.

Коли Енді Далтон заплющив очі й активував апарат, головна панель з чорної стала багряною. Зображення плавно, рівномірно пульсувало. У різних місцях то з’являлися, то зникали мерехтливі світло-сині хробаки.

— Якесь мерехтіння, — сказав я, — все темно-червоне.

Багрянець тим часом посвітлішав, і на пурпуровому тлі проступили темніші елементи. Несподівано я розрізнив обрис стільця, на якому сидів за хвилину до того, а також стіл, монітор і світлі, майже рожеві, прямокутники вікон. А потім побачив себе у кріслі доктора Далтона з лівою рукою на клавіатурі. Я відсмикнув руку й тут-таки змазаний, густо-червоний силует на екрані прибрав руку зі стола. Я збагнув, що дивлюся сам на себе — з того місця, де стояв Далтон, — тільки немовби крізь просякнуту кров’ю плівку. Щойно розтулив рота, щоб описати це, американець знову озвався.

— А тепер? — і він широко розплющив очі.

Багряні й пурпурові тони миттю щезли. На панелі з’явилося зображення лабораторії — ті самі стіл, монітор, крісла, вікна. Картинка все ще подригувала, де-не-де пробивалися синьо-сріблясті артефакти, ледь згорблена перед монітором фігура здавалася намальованою акварельними фарбами, та всі деталі — картатий візерунок на моїй сорочці, темно-русява кучма скуйовдженого волосся й навіть риси обличчя — проступали чітко. Я повів головою до Далтона, не припиняючи краєм ока спостерігати за зображенням на екрані. На мить голова мене-фігури розплилася, проте за секунду зображення сфокусувалося, і тепер я бачив на екрані обернене до камери обличчя.

Далтон обвів поглядом лабораторію: почав із дальнього кутка, зупинився на вхідних дверях, перескочив на робочий стіл, ковзнув по вікнах і зрештою прикипів до кута за спиною. Картинка на екрані зазнавала відповідних змін.

— Думаєте, в шоломі заховано камеру?

Ні, я так не думав. Чорт забирай, я вже давно так не думав.

— Я зараз знову заплющу очі.

І він склепив повіки. Ви коли-небудь бачили дорослого чоловіка, доктора наук, із міцно заплющеними очима, придуркуватим гумовим шоломом на голові та невитравною посмішкою на вустах? Ще те видовище. Зображення у BrAD Pro Scanner застигло й знову стало багряним.

— А тепер розплющу.

Чимось він нагадував Тео, який демонструє можливості щойно подарованої іграшки.

— Бачите?

— Так.

«Бачу, бачу. Достатньо! Я все зрозумів».

Далтон стягнув шолом. Я звільнив його місце, й ми знову всілися за столом.

— Ну і я не сказав найважливішого, — він клацнув мишею, закривши діалогове вікно, — хоча ви, напевно, вже самі здогадалися. За допомогою цієї установки ми зазирнемо в голову вашого хлопця під час сну та спробуємо визначити, що його так турбує. Я кажу «спробую», бо зі снами не все так просто. По-перше, до цього часу ні я, ні Ґеллент, ні Камітані не впевнені, що нейрофізіологічний механізм реалізації сновидінь такий самий, як і в усвідомленого бачення. А по-друге, сни самі по собі нечіткі. Втім, якщо вони все ж виявляться чіткими, я вірю, що і ви, і пані Торнтон отримаєте відповіді на всі запитання.

Мабуть, не менше ніж півхвилини я сидів насупившись і обмірковував почуте й побачене. Зрештою звів погляд на американця:

— Яка мета ваших розробок? Тобто навряд чи ви працювали три роки в очікуванні прибуття з-за океану чувака з п’ятирічним хлопчаком, якого мучать кошмари. Для чого ви використовуєте чи плануєте використовувати ці системи?

Я хотів знати, що такого Далтон пообіцяв своїм роботодавцям, що йому дали грошей більше, ніж Ґелленту. І скидалося на те, що він зрозумів, бо несподівано зам’явся:

— Тут така справа… методику зчитування візуальних образів з кори ще не остаточно відпрацьовано. Ми змінюємо систему, вдосконалюємо її, тож, ем-м, вона поки що не готова до застосування в реальному проекті.

Спершу в голові проскочило: якого біса, невже ці телепні сподіваються, що я дозволю тестувати систему на моєму синові? Проте відразу збагнув, що це дурня, американець брехав мені.

— Півгодини тому ви змогли розгледіти в моїх думках блакитний Volkswagen Beetle. П’ятнадцять хвилин тому повідомили, що вокселі вашої системи на два порядки менші ніж вокселі системи Джека Ґеллента. Це, по-вашому, «остаточно не відпрацьовано»?

Обличчя Далтона ледь витяглося. Чи то нервовим, чи то злегка роздратованим жестом він поправив прим’яте після шолома волосся.

— Одна з можливих сфер застосування… — він насупився й опустив погляд, — ми плануємо «проганяти» через таку систему пілотів комерційних авіаліній, чий психічний стан викликає занепокоєння, — я звів брови. Далтон зиркнув на мене: — А чого ви дивуєтесь? Тільки впродовж перших п’яти місяців цього року сталися дві великі авіакатастрофи, причиною яких був психічно неврівноважений пілот. 12 січня сорокашестирічний Мігель Суеро, пілот рейсу XL516 компанії LAN Ecuador, під час заходу на посадку в Міжнародному аеропорту Маямі ввігнав свій Boeing 767 в один із терміналів. Загинуло двісті тридцять сім людей: сто сімдесят дев’ять пасажирів борту, двадцять одна людина в терміналі, ще тридцять сім згоріли в літаку American Airlines, що стояв перед терміналом і якого той 767-й фактично розрубав навпіл. 24 травня Андреас Любіц, другий пілот рейсу 9525 компанії Germanwings, дочекався, поки командир екіпажу вийде до туалету, зачинився в кабіні та скерував лайнер у піке. Літак на повній швидкості врізався в землю десь у французьких Альпах. Загинуло 150 людей. Пізніше виявилося, що Любіц страждав від затяжної депресії. Ми віримо, пане Белінськи, що людина нездатна вчинити самогубство, попередньо не «прокрутивши» його в голові. Відповідно, якщо авіакомпанії надсилатимуть нам неблагонадійних пілотів на перевірку, таких катастроф вдаватиметься уникнути.

Цього разу він не обманював, але я однаково відчував, що це не вся правда. І раптом я несподівано дещо осягнув. Пригадав, що на вході до будівлі не побачив жодної вивіски.

— Ви постійно згадуєте Джека Ґеллента та його дослідження. Але чи знає професор Ґеллент про існування цієї лабораторії?

Енді Далтон укотре посміхнувся — по-хлопчачому задерикувато та самовдоволено, так, наче під час забігу на стометрівці обігнав найкращого шкільного друга.

— Професор Джек Ґеллент дуже здивувався