Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

Я нетерпляче заворушився на стільці. На мить згадав про Теодора — як він там? — але потім мою увагу знову прикував американець.

— Три роки професор Ґеллент ламав голову над тим, як удосконалити систему. Зрештою він зрозумів, що слід змінити. У новій версії програми було заакцентовано не на декодуванні інформації, а на більш точному моделюванні особливостей сприйняття мозком візуальних образів. Для цього Джек Ґеллент із двома колегами з Неврологічного інституту ім. Хелен Уіллз розробили дві окремі математичні моделі. Перша симулювала поведінку нейронів залежно від змін у сигналах, отриманих зоровими нервами від очей. По суті, вони створили штучну нейронну мережу, що моделювала зорову ділянку кори головного мозку. Друга модель розраховувала, як поведінка великої кількості таких нейронів позначиться на яскравості окремих вокселів на фМРТ. За вихідні дані, як і в попередніх дослідах, Ґеллентом і колегами було обрано кути та швидкість руху окремих точок відтворюваного зображення.

Я відчував, що не встигаю за його думкою. Енді Далтон перевів подих, махнув рукою:

— Простіше кажучи, професор Ґеллент змінив програму так, що її можна було більш тонко налаштовувати. Як наслідок — програма набула можливості відтворювати не лише чорно-білі зображення розміром 10 × 10 пікселів, але й повнорозмірні кольорові динамічні картинки, тобто… — він ще раз підняв указівний палець.

— Відео? — блимнув я.

— Так, відео. Звісно, спочатку програма потребувала навчання. Джек Ґеллент і ті двоє його колег зголосилися виступити добровольцями. Вони годинами пролежували в томографі, переглядаючи старі голлівудські фільми та відеокліпи з YouTube. Потім ці ж фільми було завантажено у програму. Система зіставила їх і в підсумку набула достатньо досвіду, щоб із обмеженою точністю відтворювати відео або будь-який інший рухомий образ, на який дивиться піддослідний.

Доктор Далтон запустив на дошці відео. Ліва його частина відображала відеокліп, продемонстрований піддослідному, права — анімаційний ролик, відтворений програмою професора Ґеллента за сигналами з мозку. Першим ішов короткий фрагмент із кримінальної комедії «Рожева пантера» 2006 року. Ліворуч Стів Мартін[58] кривлявся та розводив руки врізнобіч. Справа миготіли невиразні тіні. Далі з’явилася краплина, що падала та розтікалася брудно-жовтою поверхнею. Цього разу анімаційний ролик у правій частині дошки з великою точністю передав оригінал. За краплиною знову виринув Мартін — у поліцейській уніформі, в ролі інспектора Жака Клузо[59]. Стів говорив, хоча звуків, певна річ, не вчувалося. На його грудях на біло-блакитній стрічці теліпалась якась нагорода. Я примружився. Справа від актора на розмазаному й мерехтливому сіро-блакитному тлі постав розмитий силует. Я розрізняв тулуб, голову, частково риси обличчя. Було видно, що силует одягнутий у жакет чи куртку такого ж, як і уніформа Клузо, темно-синього кольору. Й основне — я чітко бачив блакитну смужку навколо обтягнутої комірцем шиї. Силует у правій частині дошки рухався синхронно з Мартіном у лівій. Навряд чи хто-небудь, розглядаючи обрис, міг би вгадати в ньому інспектора Клузо, але те, що на відео поставала людина, видавалося сумнівним. Перед моїми очима пробігли й інші фрагменти: слони, що йдуть; папуга, що летить; літак, який заходить на посадку, а також кілька людських облич крупним планом (обличчя програма відображала найточніше[60]). Та попри все, коли відео обірвалося, я почувався розчарованим. Більш ніж у половині випадків зображення у правій частині дошки здавалися такими хаотичними та нечіткими, що вирізнити із них що-небудь було немислимо.

— Якось… — я поводив губами з боку в бік, добираючи правильне слово, — не завжди воно, ну… збігається з оригіналом.

— Знаю, — сказав Далтон. Його очі лукаво виблискували. — Та не забувайте, що відео відзнято 2011-го.

— Чотири роки, так, це немало. І як далеко з того часу зайшов Ґеллент?

— На жаль, цього я теж не знаю, — лукаві вогники в очах Енді Далтона спалахнули яскравіше. — І мені направду байдуже. І вас це не має хвилювати. Для вас важливіше, як далеко зайшли ми, — він легенько ляснув долонею по столу перед клавіатурою, — ось тут, у стінах цієї лабораторії.

Фраза здалася надміру пафосною. Вона й була пафосною, тож я лише стримано кивнув:

— О’кей.

— 2011-го, вперше побачивши результати команди Ґеллента, я загорівся страшенним бажанням займатися декодуванням візуальних образів з мозку людини. Неврологія на сьогодні є однією з найбільш динамічних галузей. Крім того, зроблене Ґеллентом зі співавторами взагалі варто визнати золотою жилою. За рік мені пощастило потрапити сюди, — Енді Далтон обвів рукою кабінет, — де я отримав доступ до ресурсів, незрівнянно багатших за ті, які мав у своєму розпорядженні Ґеллент. Ви ж розумієте, чому відео Ґеллента були такими непевними? Це через те, що функціональна томографія не може вимірювати активність окремо взятого нейрона, апарат фіксує усереднене значення водночас для кількох тисяч нервових клітин, обмежених вокселем. Що менший розмір вокселя, то більш складні зв’язки розкриє машинне навчання й, відповідно, більш точним стане відтворюване відео. Протягом чотирьох років мені вдалося в сотню разів, тобто аж на два порядки, зменшити розмір вокселя. Якщо в Ґеллента система розбивала зорову зону на кілька тисяч вокселів і кожен воксель апроксимував активність для тисяч клітин, то моя установка працює з сотнями мільйонів вокселів, а це вже близько до масштабу клітини. Я проводжу усереднення для кількох десятків, максимум — двох-трьох сотень нейронів. Ми також відмовилися від «тубусоподібного» томографа, розробивши зручний шолом. Крім того, ви бачили мою асистентку, пані Хардисон. Вона невролог, але також і програміст, дуже хороший програміст, а відтак змогла відчутно вдосконалити програму. Як наслідок — ми вимірюємо точніше, навчаємо краще та розкриваємо глибші зв’язки, — доктора Далтона розпирало від гордості, — достатні, щоб розпізнати фірмовий значок концерну «фольксваген», щойно ви про нього подумали.

Зізнаюсь, я був вражений.

— Зменшення вокселя у сто разів дало змогу відчутно покращити достовірність розшифрування, — Енді Далтон не міг зупинитись. — Ось погляньте, — він щось запустив на комп’ютері, потім зірвався з місця, підійшов до «стоматологічного» крісла та натренованим рухом натягнув на голову гумовий шолом. Притиснуте гумою пасмо білявого волосся кумедно стирчало над збуджено вигнутою бровою. Електроди, наче тонкі чорні дреди, спадали на його плече. — Подивіться на монітор.

Я повернув голову до інтерактивної дошки.

— Ні, ні, на монітор, що на столі! Можете сісти на моє місце.

Я встав, обігнув кут стола. Ще тепле шкіряне крісло м’яко рипнуло піді мною. Далтон заплющив очі й увімкнув апарат.

— Що ви бачите?

Діалогове вікно, розгорнуте на весь екран. Заголовок — BrAD Pro Scanner V4.1.0.15. Під ним — рядок меню з розділами File, Edit, Scanning, Animation, Voxels, View та Windows. У правій