Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

— Тобто ніхто з його команди не підозрює, що ви… — я не знайшовся, як завершити фразу. Займаєтеся подібними розробками? Рухаєтеся паралельним шляхом і вирвалися далеко вперед?

Доктор Далтон поклав руку на моє плече.

— Пане Белінськи, ви ставите багато непотрібних запитань. Річ не в тім, що я не маю права на них відповідати, річ у тім, що вам насправді не потрібно цікавитися. Так, ми розвиваємо ідеї Джека Ґеллента, і так, професорові Ґелленту нічого невідомо про це. Але в цьому немає нічого протизаконного чи неетичного. Ти не повинен бути Ейнштейном, щоб шукати розв’язок рівнянь Ейнштейна. Джек Ґеллент започаткував напрочуд привабливий напрям у нейробіології, та в нього немає монополії на дослідження в ньому.

— Ви з ФБР?

Енді Далтон зміряв мене невдоволеним поглядом, мовляв, я про що лишень говорив, але все ж відповів:

— Ми не з ФБР, пане. Я представляю дещо іншу організацію. Але іноді федерали роблять нам послуги, ну… — американець прикусив нижню губу, обдумуючи, що сказати, — наприклад, прикривають нас. Я маю на увазі, юридично. Формально діють разом із нами, коли ми… м-м-м… працюємо в межах цієї країни, а не за її межами, як мало би бути згідно із законом. Розумієте? — він примружився й трохи знущально подивився на мене. Схоже, я розумів. Починав розуміти. — Тож іноді ми вдаємося до послуг їм у відповідь. Як ось зараз, пане Белінськи, з вами та вашим сином, — Енді Далтон підвівся, показуючи, що розмову завершено. — Гадаю, нам уже час іти.

Я підвівся.

— Але я не дав дозволу на спостереження за снами свого сина.

Доктор ковзнув по мені поглядом, так, наче я став йому нецікавим.

— А я й не прошу вашого дозволу. Я лише розказав усе, що мав розказати. А тепер ви самі мусите вирішити, чи ми можемо вам допомогти.

Ми пройшли до дверей. Уже в коридорі Далтон озирнувся й, потираючи скроню, додав:

— Ні, ще не все. Оскільки ваш син іще маленький, замість шолома ми розробили для нього спеціальну бездротову шапочку. Щоби дроти не заважали спати. На жаль, я вам її не покажу — ще не закінчили. Буде готова за день-два і, сподіваюся, не тиснутиме. Але якщо тиснутиме, переробимо, — чоловік повернувся та подав мені руку. — Було приємно познайомитися, пане Белінськи. Дуже надіюсь, що ми ще побачимось. Як надумаєте, приїжджайте, матиму за приємність працювати з вами й вашим сином.

Я потиснув простягнену руку, проте дивився вбік. Ми зупинилися навпроти дверей до кімнати, в якій залишив Теодора. Крізь напівпрозорі двері з електричним замком було видно, як Тео і Меллорі Хардисон схилилися над столом, ледь не торкаючись лобами, та щось малювали.

71

Ліза Джин Торнтон не лукавила, коли казала, що на мене ніхто не тиснутиме. Впродовж наступного тижня ми бачилися чи не щодня, та вона жодного разу не запитала, про що ми домовилися з Енді Далтоном чи як швидко я дозволю зазирнути в Теодорові сни.

У п’ятницю, 3 липня, американка навідалася до будинку на березі Ліберті разом із охайно вдягнутим, приємним на вигляд чоловіком років шістдесяти. Ним виявився Пакстон Харват, дитячий психолог із Нью-Йорка. Пакстон — наполовину українець — розмовляв українською, щоправда, дещо спотвореною галицизмами й американізмами. Тео неохоче відповідав на його запитання та майже нічого з того, про що попросив лікар, не намалював. Утім, Харват пояснив, що це радше через природну сором’язливість, а не внаслідок психічної травми. Загалом я не побачив якого-небудь ефекту від його візиту.

Напередодні я розпитував Лізу про дитячі книги — будь-які, бодай і англійською, — бо з собою нічого не прихопив. Американка не пожалкувала часу, відшукала у Вашингтоні українську книгарню та, схоже, скупила там усе. Невдовзі після від’їзду Торнтон і Харвата в будинку з’явився Каелін Уест і привіз паперовий ящик із книжками. Всередині лежало півтора десятка ілюстрованих видань від «Видавництва Старого Лева», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» та видавництва «Грані-Т». Передаючи книжки, Уест не привітався та навіть не глянув на мене, напевно, почуваючись розлюченим через покладені на нього обов’язки посильного.

У суботу темношкірий сорокап’ятирічний садівник (попросив називати його Джеремайя та викликав у Теодора справжнє зацікавлення, бо виявився першим афроамериканцем, якого мій син мав можливість торкнутися) розчистив обабіч басейну майданчик розміром 2 × 2 метри й засипав його річковим піском. Ні я, ні Ліза Торнтон не казали йому, садівник сам вирішив, що Теодорові потрібно десь гратися (припускаю, що Джеремайя дуже пожалкував про свою вигадку: ще до наступної суботи половина того піску перекочувала до басейну).

До початку нашого другого тижня в Америці ми з Тео більш-менш призвичаїлися. У понеділок подалися до Плумптонського паркового звіринця, у вівторок вирушили до музею залізниці B&O Railroad Museum, у середу Каелін Уест звозив нас до комашиного зоопарку Carrie Murray Nature Center, у четвер Ліза Торнтон разом із нами сходила до Національного акваріуму в Балтиморі. Останній сподобався Теодору найбільше — через можливість гладити дельфінів (насправді спілкуватися з дельфінами дозволяли дітям, які не молодші від восьми років, але Ліза показала посвідчення агента ФБР, тож нас пропустили). Ми багато відпочивали, засмагали, годинами залипали з Xbox One, я почав учити Тео плавати. Утім, безтурботність була лише завісою. Теодор іноді виглядав захопленим, але практично не посміхався. Мені ж не вдавалося забути про розмову з Енді Далтоном і про те, чому ми опинилися в Америці.

Не знаю, як довго я ще вагався б, якби в суботу, 11 липня, все не вирішилося саме по собі.

72

Вітер задував крізь вікно, нишком шурхотячи шторами. Я вимкнув світло, і ми з Тео, повкривавшись легкими ковдрами, простяглися на ліжку. Тео лежав на боці, мовчав, проте я бачив, що він не спить.

— У тебе незабаром день народження, — нагадав я.

Малюк закивав.

— Що ти хочеш, щоб тобі подарували?

Він замислився:

— Хочу знову до дельфінів.

— О’кей, думаю, я це влаштую. А що ще?

— Ще машинку з великими колесами.

— Джип?

— Ага, джип. Щоб по піску їздити.

— Добре.

— А ще?

Він перекрутився на інший бік і подивився на мене. У спальні було темно, та ми майже торкалися носами, тож я добре бачив його очі.

— Мама приїде на мій день народження?

Я ковтнув слину:

— Ні, Тео.

— Чому?

Я німував, мабуть, хвилину.

— Вона нас не любить більше? — напосідав малюк. — Це тому, що я кричав?

— Ти про що? — спершись на лікоть, я підтримував голову долонею.

— Коли ви забирали мене…

— Коли це? — я збагнув, що він згадує викрадення лише після того, як слова