Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

злетіли з язика. Тео сховав підборіддя, показуючи, що більше не бажає говорити.

— Тео, ні, зовсім ні! — я обійняв його.

— А Ліза прийде?

— Запитаю в неї, але гадаю, так.

— А Меллорі?

Дивно, що запам’ятав.

— Гадаю, теж треба буде запитати.

Хлопчак по-дорослому скрушно й тяжко зітхнув.

— Я хочу до мами…

Я не знав, що сказати, тож розмова непомітно згасла. Через п’ять хвилин Тео заснув.

Вітер посилився. Я тихо підвівся, зачинив вікно. Потому трохи постояв, розглядаючи пошарпані темрявою дерева навколо будинку, й знову ліг у ліжко. Довго думав про Єву, втім, якимись чорно-білими, безкровними думками: я не відчував злості, що переповнювала перед вильотом до США. Раніше чи пізніше доведеться розлучатися. Чи можна буде все владнати, не повертаючись до України? Було б чудово, та навряд. Крім того, як бути з Тео? Що говорити йому? Як пояснити п’ятирічній дитині, що його мама не варта суму за нею? Глибоко в душі я розумів, що пояснювати немає чого, що Єва зрадила мене, а не Теодора, та це ще дужче заплутувало й дратувало мене.

Я провалявся без сну до півночі, після чого поринув у неспокійне марення без сновидінь.

73

До сьогодні не знаю, що мене розбудило. Приблизно о пів на третю ночі щось ривком вихопило мене зі сну. Я розплющив очі й тієї самої миті сіпнувся так, що ледь не з’їхав на підлогу. Теодора на ліжку не було. Відгорнувши ковдру, я сів і секунду прислухався, відчайдушно сподіваючись уловити звук від зачинених туалетних дверей або тупіт у коридорі.

Нічого.

Страх гарячими пухирями рвався крізь шкіру. Я ввімкнув світло, вискочив зі спальні, зазирнув до дитячої. Тео там не виявилось. Важко сапаючи, метнувся на перший поверх. У темряві спотикнувся на сходах і пролетів до центру вітальні, де вдарився об підлогу так, що аж зуби клацнули. Грубо вилаявшись, став навкарачки та набрав у легені повітря, намірившись покликати сина, коли щось тихо стукнуло позаду мене. Тук-трак. Крик застряг у горлі. Я по-котячому перекрутився й утупився в двері, що вели на задній двір. Вони були розчинені. Вітер шарпав їх, неголосно вистукуючи об раму. Тук-трак… тук-трак…

«Басейн!» — на секунду щось чорне заслало мій погляд.

Гарикнувши:

— Тео! — я вибіг надвір.

Підходячи, боявся дивитися на воду. Боявся, що серце розірветься, лопне, неначе переповнена гелієм кулька, щойно очі натраплять на зависле у товщі води худеньке тільце. Затамувавши подих, я застиг на краю басейну. Пробігся очима по зморшках на воді, побачив кілька листочків і гілочку, що плавали на поверхні, розгледів власне відображення у глибині — ще блідіше за мерехтливий півмісяць, що визирав з-за вуха, — і… більше нічого.

Кілька секунд телющився на басейн, а тоді підняв голову й роззирнувся. Де він може бути? Теплий, насичений вологою вітер із водосховища зі злостивим шипінням торсав дерева. У темряві здавалося, мов вони нахиляються та повзуть, тягнучись покрученими гілками до моєї горлянки. Стало страшно, мене лякали зарості, що аж кипіли від вітру, мовчазне громаддя будинку за спиною, та найдужче жахала думка про власне безсилля в такій темряві. Куди йти? Де його шукати? Напевно, Тео подався до водосховища. Та на що я спроможний навіть без крихітного ліхтарика на руках? Я обігнув басейн, склав долоні рупором і, перекрикуючи незлагоджене бурчання вітру, заволав:

— ТЕ-Е-О-О-О!

«Я не вберіг його! Як же я після всього, що сталося, його не вберіг?!»

Я весь тремтів. Дивився на чорний ліс і примушував себе зрушити з місця. А що як Тео не там, а у підвалі будинку? А що як я відшукаю його, та вже мертвого? А що як знайду його, але то вже буде не Тео? Зрештою скрипнув зубами: «Треба йти». Вибору не залишалося. Я не міг більше стовбичити на місці та витріщатися на те, як вітер мотлошить стіну з дерев переді мною.

Я віддалився від басейну не більше ніж на двадцять кроків, коли щось підштовхнуло мене озирнутися. Прямуючи до заростів, я відхилився ліворуч (пам’ятав, що десь у тому боці має починатися стежка до водойми), і тепер з того місця, де став, вдавалося побачити білу поштову скриньку на під’їзній алеї. Котедж більше не затуляв її. Місяць був великим і, висячи достатньо високо, заливав перламутровим сяйвом галявину перед будинком. Тож я озирнувся — й серце пропустило удар: біля скриньки виднілася невисока постать в самих лише трусиках. Тьмяна, як привид. Шкіру обсипало холодними колючими мурахами. Я змигнув, щоб упевнитися, що мені не привиділося, а тоді стрімголов метнувся до скриньки.

За п’ять секунд упав навколішки перед сином.

— Тео! — обійняв малюка. — Що ти тут робиш?

Ледь нахиливши голову, він тупився в табличку з написом 171 °Content Ln.

— Чому ти не озивався?

Він не поворухнувся та не повернув голови, тому спершу мені здалося, мовби відповідь долинула не від нього, мовби слова вимовляв хтось невидимий, хто сховався, присівши навпочіпки за Теодором:

— Не знаю…

Я буквально захлинався від страху:

— Це Аймонт? Він знову приходив, так?

Малюк мовчав.

— Скажи мені! Ти бачив поганий сон?!

— Не знаю…

Я міцніше притиснув сина до себе й здивувався тому, як спокійно, заледве не ледачо, б’ється його серце.

— Ти ж не спиш? Ти… — схопивши пальцями за підборіддя, повернув його обличчя до себе, — Тео, ти чуєш мене?

Хлопчак глипнув на мене, зазирнув просто у вічі — ні, він не спав і цього разу не плакав — і нічого не відповів.

— Господи, як же ти мене налякав!

Я взяв його на руки, підвівся й поніс до будинку.

74

Наступного ранку, 12 липня 2015-го, я зателефонував Лізі Торнтон і сказав, що згоден. Вона перенабрала за півгодини. Повідомила, що завтра ввечері доктор Далтон та його асистентка чекатимуть на мене й Теодора в неврологічній лабораторії на півночі Балтимора.

75

— Ви вже тут? — Далтон, затримавшись на порозі кабінету, окинув нас поглядом і лише потім ступив досередини, на ходу знімаючи світло-сірий лляний жакет. Під жакетом мав тонку білу футболку. — Меллорі вже показала вам спальню?

Сонце сіло півгодини тому, й надворі повільно сутеніло.

— Ні, ще не показувала.

— Пробачте, що затримався. На дорогах чортзна-що. Це наче прокляття якесь: коли б не вирушиш, однаково прибудеш на двадцять хвилин пізніше.

— Усе о’кей.

Він пройшов до стола й знову завагався, скоса глипнув спершу на мене, потім на Тео, що сидів, сховавши підборіддя в хутрі Юаня Михайловича. Зрештою повісив жакет на спинку свого крісла, дістав із кишені п’ять упаковок із жувальним драже Mentos — дві фруктові, дві полуничні