Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

— Це поки що.

Я посміхаюся, спостерігаючи за ними. В їхніх словах чується іронія, але в очах — щось глибше. Це не просто дружба, а справжній зв’язок, перевірений роками.

— А якщо серйозно, — додає Матвій уже спокійніше, — я радий, що ви з Кірою разом. Вона з тобою щаслива.

— І я теж, — відповідає Марк, і цього разу в його голосі немає жартів.

Саме в цей момент до нас підходить Кіра, несучи в руках тарілку з якимись закусками. Вона з цікавістю переводить погляд із Марка на брата.

— Що тут за серйозна розмова?

— Та так, — відмахується Марк, — твій брат говорить, що я тебе звабив.

Кіра хмикає й гордо піднімає підборіддя.

— Ну взагалі-то це я його звабила.

— Угу, моя Кірочка ще та звабниця, — посміхається Марк. — Це вона мене затягнула в ліжко і…

— Стоп, стоп, стоп! — перериває його Матвій, аж виставляючи руки вперед. — Я не хочу цього чути про свою маленьку сестричку!

— Матвію, взагалі-то у нас дитина є, — з невинним виглядом нагадує Кіра.

— Я хочу думати, що це було непорочне зачаття, — бурчить він, схрещуючи руки на грудях.

— Ага, звичайно, — Кіра закочує очі й сміється.

Я лише хитаю головою, слухаючи їхню розмову. Усі троє такі різні, але разом створюють особливу, теплу атмосферу, від якої хочеться усміхатися.

Кіра, все ще посміхаючись, ставить тарілку на стіл і перехоплює погляд брата.

— Матвію, змирися, я доросла жінка, у мене є чоловік, дитина, і, знаєш що? Я

щаслива.

Матвій зітхає й злегка тре потилицю, ніби вагається, що відповісти.

— Знаю я… Але для мене ти назавжди залишишся малою дівчинкою, яка тягала за собою плюшевого ведмедя.

— Ти про того, якого ти відірвав лапу? — з прищуром перепитує Кіра.

— Ой, почалося… — Марк скоса поглядає на дружину. — Зараз буде черговий список претензій до брата.

— А що? Він ще досі мені винен, — Кіра робить серйозний вигляд, хоча в очах блищать лукаві вогники.

— Давай так, — Матвій піднімає руки вгору. — Якщо Марк коли-небудь тебе образить, я відірву йому не лапу, а щось інше, це і буде моя відплата за ведмедя. 

 — Ти це чуєш? Я тут, як на пороховій діжці, — Марк хитає головою й кидає на мене багатозначний погляд.

Я лише посміхаюся, спостерігаючи за ними. В їхніх діалогах стільки тепла й турботи, що стає зрозуміло — хоч як вони піддражнювали б одне одного, насправді їх об’єднють теплі сімейні стосунки. 

— Добре, хлопці, годі балачок, — нарешті заявляє Кіра. — Ходімо до столу, а то скоро гості самі все з’їдять без нас.

Вона бере Марка за руку, і вони йдуть вперед, а я й Матвій рушаємо слідом. Я дивлюся на нього й бачу, як вираз його обличчя змінюється — він дивиться на них з любовʼю. 
 

Любі, до завершення цієї історії залишилося зовсім трохи! Сподіваюся, ви так само, як і я, з нетерпінням чекаєте фіналу.

Сьогодні я вирішила потішити вас і додати ще один розділ, щоб ви могли ще глибше поринути в події книги. Сподіваюся, вам сподобається!

Дякую, що ви тут! До зустрічі в наступному розділі ✨

Бережіть себе та своїх близьких 🤍