Кері Ло - Поруч у темряві , Кері Ло

Розділ 42 «Родинне тепло»

Ми з Матвієм сідаємо за стіл поруч із Кірою та Марком. Поруч із ними я відчуваю себе напрочуд комфортно. Це дивує мене, адже навіть зі своєю родиною я не завжди почуваюся так невимушено.

Розмова швидко набуває легкого, невимушеного характеру. Ми говоримо про всілякі дурниці, а Кіра розповідає кумедні історії про сина. Вона так жваво жестикулює, імітуючи його вирази обличчя, що всі навколо сміються.

Пізніше до нас підходять батьки Матвія. Олена Володимирівна тримає Дем’яна на руках. Я вже бачила їх, але поговорити досі не випадало нагоди. І тепер, коли ця нагода з’явилася, я мимоволі напружуюся. Спогад про ту вечерю, з якої я втекла, не попрощавшись, одразу повертається. Я відчуваю, як плечі стають жорсткішими, і, здається, Матвій це помічає. Його долоня лагідно ковзає мені на коліно й легенько стискає, заспокоюючи.

— О, Матвію, Аріночко, привіт! — радісно вигукує Олена Володимирівна. — Щось я забігалася й навіть не встигла з вами привітатися.

Вона передає Дем’яна Кірі, обіймає сина, а потім підходить до мене, м’яко цілує в щоку.

— Я дуже рада тебе бачити, Аріночко, — тепло говорить вона. — Як ти себе почуваєш? Матвій казав, що ти трохи прихворіла.

— О, все добре, дякую, — відповідаю трохи спантеличено, мимоволі поглядаючи на Матвія.

— Відпочинок вам обом явно пішов на користь, — додає вона, уважно нас розглядаючи. — Ви обидва просто сяєте.

Вона з легким докором поглядає на сина.

— Я ж казала тобі, Матвію, що тобі варто взяти паузу та перепочити.

Матвій закочує очі, але в його голосі звучить ніжність:

— Ти, як завжди, мала рацію, мамо, — з легкою усмішкою погоджується Матвій.

Олена Володимирівна, задоволено кивнувши, бере його за руку й трохи відводить убік. Вони роблять лише крок від столу, але навіть не намагаються піти подалі. Вона підтягує сина нижче, щоб легше дотягнутися до його вуха, і, ніби змовницьки, говорить напівшепотом:

— Матвійчику, а ви приїхали разом… як пара, чи як…

— Мамо, тебе всі чують. Це не шепіт, — перебиває її Матвій, скоса поглядаючи на гостей, які вже явно стримують посмішки. — І так, ми приїхали, як пара.

— Ой, як добре! — радісно вигукує Олена Володимирівна, приклавши руки до грудей. — Я така щаслива за вас!

В її голосі стільки щирої радості, що я не можу не усміхнутися. Вона буквально сяє, а очі світяться захопленням.

— Олено, дай дітям спокій, — із легкою усмішкою втручається батько Матвія, але в його голосі немає жодного докору. Скоріше, приховане схвалення.

— Та я ж просто… — вона махає рукою, а потім знову переводить на нас щасливий погляд. — Ну, я ж казала, що так і буде!

— Авжеж, ти завжди все знаєш, — зітхає Матвій, але в його голосі звучить ніжність.

Я відчуваю, як моє обличчя наливається теплом. Це все ще трохи несподівано для мене — їхня відкритість, безпосередність, щирість. Але чомусь це відчуття не лякає. Навпаки, від нього на душі стає легше.

Свято триває ще кілька годин. Ми багато сміємося, жартуємо, Марк виносить святковий торт і ми всі разом співаємо «З Днем народження» для маленького Дем’яна. Атмосфера така тепла й невимушена, що я навіть не помічаю, як повністю розслабляюся.

Батьки Матвія, здається, вже відносяться до мене як до повноцінного члена їхньої сім’ї. Олена Володимирівна без зайвих слів підкладає мені смаколики на тарілку, а Олександр Вікторович весь час усміхається мені. Кіра розповідає історії про дитинство брата, а Марк зі студентських років. 

Мені затишно, тепло, так ніби я справді частина цієї родини. Вперше за довгий час я не відчуваю напруги, коли проводжу час із чиєюсь сім’єю. І це трохи мене засмучує, бо з чужою сімʼєю я почуваюся краще ніж зі своєю. 

Коли святкування добігає кінця і гості починають розходитися, ми допомагаємо Кірі та Марку з прибиранням. Після цього прощаємося з ними та виходимо до машини.

Матвій відкриває для мене двері, і я вмощуюся всередині. Він обходить авто, сідає за кермо, і ми рушаємо. В салоні панує тиша, але вже за кілька хвилин Матвій її порушує:

— Арі, залишишся в мене сьогодні?

Я на мить замислююся, але потім повільно хитаю головою.

— Ні, відвези мене додому. Думаю, нам варто побути кілька днів окремо.

Його погляд на мить напружується.

— Навіщо? Я, навпаки, вважаю, що тобі потрібно переїхати до мене.

Я здивовано повертаюся до нього.

— Матвію, це занадто швидко. Ми разом усього кілька днів.

— А я вже хочу бути з тобою до кінця життя.

Я завмираю, просто дивлячись на нього з розгубленим виразом обличчя.

— Що, занадто пафосно? — запитує він, помітивши мою реакцію.

— Є трохи, — усміхаюся я, намагаючись перевести все в жарт.

Він зітхає, коротко киваючи.

— Згоден. Але, чорт забирай, ти ще не вдома, а я вже сумую за тобою.

Я зітхаю й проводжу рукою по волоссю.

— Матвію, не тисни на мене, будь ласка.

Він мовчить кілька секунд, а потім киває.

— Пробач. Добре, додому так додому.

Коли Матвій зупиняє машину біля мого під’їзду, в салоні западає тиша. Я повертаюся до нього, ловлю його погляд і бачу, що він не поспішає мене відпускати.

— Дякую за сьогодні, — кажу я, проводячи пальцями по його долоні.

— Я б волів, щоб цей день ще не закінчувався, — зітхає він, нахиляючись ближче.

Його губи торкаються моїх — спершу ніжно, а потім глибше, з ноткою неприхованого бажання. Я відповідаю на поцілунок, дозволяючи собі ще трохи потонути в ньому, перш ніж обережно відсторонитися.

— Подзвони мені, коли будеш вдома, добре? — тихо прошепотіла я.

— Обов’язково, — відповідає він, усміхаючись.

Я виходжу з машини, і, перш ніж зайти в під’їзд, ще раз озираюся. Матвій усе ще дивиться на мене, а в його очах читається щось тепле і рідне.

Заходжу в під’їзд і починаю підніматися на свій поверх, паралельно шукаючи ключі від квартири. Нарешті намацую їх у кишені, піднімаю голову — і завмираю. Біля моїх дверей стоїть висока чоловіча постать. У напівтемряві важко розгледіти обличчя, але серце стискається від тривожного передчуття. Перша думка — знову Максим. Але, наблизившись, я розумію — це тато.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍