Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Розділ 19. Внутрішній конфлікт

Потрібно щось робити. Моя емоційність змінилася, згладивши всі негативні сторони. Моє минуле перекрутилося до такої міри, що згадується, як старий фільм. Та й те, що я відчуваю в цьому світі... інше. Якщо раніше я виправдовувався моральністю вбиваючи розбійників, то зараз усередині була порожнеча. Навіть коли почув жіночий схлип, почуття спалахнули лише на мить. Я спочатку думав, що так вплинув ритуал, але ні, варто було потрапити в цей світ, як усе змінилося. І якщо «Атлантида» може дати особливість раси, що заважає їм змінити мою свідомість? Переродження могло змінити мене, проте зберегло те, що було до цього. Прав був Мстислав, я як інструмент відправлений сюди, якого відкоригували для зручності.

З такими думками я продовжив рух із найманцями. Після бою було вирішено по-швидкому забратися з табору і піти трохи західніше. Тим більше, що світало. Йшли без зупинки, багато хто поглядав на мене, проте ніхто нічого не говорив. Я ж був занурений у свої думки, не особливо прагнучи з кимось спілкуватися. Ось тільки варто було нам зупинитися на відпочинок, як зрозумів, що мене банально уникають. Тільки керівна трійка, здавалося, не змінила до мене ставлення, та й то вони були зайняті своїми справами.

Шакра почувався погано після бою зі священиками, але лікував усіх поранених. Флоренс з Дагом наводили лад серед найманців, видаючи необхідні припаси. Гельт же не випускав з рук мапу, постійно перемовляючись з Гарретом. Усі були при справах. Один я сидів на пеньку, протираючи ганчіркою меч. Кинув погляд на зброю. Дивовижні матеріал, скільки боїв пройшов, а досі жодної щербини й тріщини. І заточувати не треба...

- Сидить, як ні в чому не бувало...

- Тихо ти, ще почує!

Слух у мене був хорошим, але я не подав виду, що чую бійців, лише смикнув вухом. Як і думав, після використання полум'я, ставлення до мене різко змінилося. Кинув погляд на лейтенанта. Дівчина морщила лоб, щось обговорюючи з офіцерами. Як моя присутність вплине на неї? Адже і до цього були внутрішні проблеми із загоном, а наявність темного зробить все гірше. Намійці хоч і воюють щодня, проте одна справа вбити власними руками в битві, а інша - спалити понад сотню людей. Та не я один чув про Рейста і його улюблену стихію з закляттям.

Я важко зітхнув. Як би мені не хотілося бути поруч із Флорою, якщо я залишуся в загоні, це стане для неї проблемою. Ех... досить рефлексувати. Самому вже набридло. Як доберуся до кордону, там і вирішу, що робити.

- Гей, хлопче, - я підняв погляд на невисокого плечистого мужика. Його обличчя здалося мені знайомим. - Не звертай на них уваги, несуть що попало.

Кивнув, вдивляючись в обличчя найманця. Де я його бачив?

- Ми ніде не зустрічалися?

 - Ні, хлопець, тебе б я запам'ятав, - широко посміхнувшись, мужик простягнув руку. - Валмір, загоновий коваль.

У голові клацнуло, згадався чоловік із Граду, що броню мені лагодив.

- Лазар, - я відповів на рукостискання. - А ти Халміра знаєш?

- Звичайно знаю, брате він мій, тільки в іншому загоні, - і немов відповідаючи на подальші запитання, промовив: - Дороги так розійшлися. А що? Бачив його?

- До зими, коли з Градом перетинався.

- Ходімо, продовжимо розмову біля кузні.

Я із зітханням піднявся. Ворушитися після всіх марш-кидків не хотілося, але й коваль буде корисний. Дорогою Валмір розпитав про брата: як виглядав, що говорив, що робив. Отримавши відповідь, мужик задоволено покивав, буркнувши:

- Ну хоч там влаштувався.

Потім запропонував мені кольчужний рукав новий, якраз, якого не було. Тим паче, що заготовки були завдяки святенникам. Поки Валмір брав мірки, довелося відповідати з приводу полум'я. Як зрозумів, коваль сподівався, що за допомогою моєї магії можна розплавити метал. Але довелося розчарувати його, полум'я - вбирало енергію, а не нагрівало. Поговоривши ще про зброю і броню, мужик відправив мене відпочивати, пообіцявши передати рукав, як зробить. Коли я запитав про ціну, Валмір насупився і тихо сказав:

- Якби не твоя дідькова магія, ми б могли не дійти сюди. Тож прийми це, як подяку. І старайся поменше дурнів слухати.

Я подякував ковалю і пішов до свого старого місця. Судячи зі слів Флоренс, кілька годин ще в мене було, а потім знову йти. Шлунок недвозначно натякнув, що пора б і поїсти, тож підійшов до роздачі біля баняка, отримавши порцію каші з м'ясом. Кухар хоч косився, проте не відмовив. Присівши на пеньку, вкрився плащем, їв і дивився на тимчасовий табір.

Багато хто відпочивав, займаючись своїми справами. Біля кузні зібралася невелика черга, звідки долинала лайка і суперечки. Схоже, мені справді пощастило з вдячністю Валміра. 

Попри те, що моя пам’ять пройшла через зміни, мені було цікаво, як там Ліліт? По ідеї, вона вже повинна була десь сховатись і навіть мені буде важко її знайти. Та і що взагалі відбувається в рідному світі? Не просто так я ж загинув.

Хоча була ще й людина, яка стосувалася цього виміру. Сайла. Одна з небагатьох, за яку я переймався. Чи змогла знайти собі нового захисника? І чи дістає її Веланд. Нажаль члени Химери не дадуть мені відповідей, бо вони вже давненько не були в Намії.

Залишивши порожню тарілку вбік, ліг на траву, втупившись у блакитне небо. Так ліниво крутячи думки в голові заснув. І снилося мені моє минуле життя, де я під керівництвом старшої сестри вчився готувати млинці і перекидати на сковороді без допомоги лопатки. Коли черговий млинець шльопнувся мені на обличчя під заливистий сміх сестри, я різко прокинувся. Хтось був поруч, випромінюючи злість. Я відчував погляд на собі і вже приготувався до бійки, озираючись. Нікого. Нахмурився, прислухаючись до себе. Мої почуття не підводили, хтось явно бажав мені зла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍