Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

- Мені потрібні дві людини, є хто на прикметі?

- Живі?

- Так. Необов'язково у свідомості.

Гаррет кивнув і зник. Дідько, хочу теж так переміщатися. Не знаю, куди він пішов, але спостерігаючи за табором, вбивця мав вивчити графіки патрулів і знайти слабкі місця. Через кілька хвилин я побачив Гаррета, який ніс тіло на плечах. Сильний. Спустившись униз, отримав якогось мужичка під ноги. Тіньовик кивнув та знову зник.

Глибоко зітхнувши, поставив мітку на солдата і перерізав йому горло. Усередині нічого не здригнулося. Я відчув, як з'явилася можливість викликати тінь з іншого світу. Відтягнувши труп убік, став чекати нової жертви.

Цього разу Гаррет затримався, і я боявся, що він не встигне, нервово поглядаючи на амулет. Але все ж він прийшов, притягнувши якогось старого. Цей був одягнений простіше за солдатів, у якийсь інший одяг. З кишень стирчали трави і мішечок зі спеціями. Кухар? Тут я засумнівався, задумливо дивлячись на людину. Усе-таки це не солдат. Проте знову ж таки, він мав бачити, що коїться в таборі. А чи був у нього вибір?

- Мені зробити? - втрутився Гаррет, бачачи мої сумніви.

Я негативно похитав головою. Буду так сумніватися, колись помру від удару в спину. Поставивши мітку на старого, швидко встромив ніж в очну ямку і ось я отримую нового слугу. 

У душі знову нічого не заворушилося. У голові то думки крутилися, та на мене це ніяк не впливало. Дивно. Не схоже на мене. Але не місце для подібних думок.

- Ходімо.

Ми кралися, притискалися до землі, іноді чекали, поки пройдуть патрулі. Я поглядав на амулет, та час ще був. За частокіл потрапити виявилося простіше простого. Охоронець просто не дивився в наш бік, сонно втикаючи на вогонь магічної лампи. Коли підібралися до входу в намет, почув жіночий плач. Серце стиснулося, але я відсмикнув сам себе: спробую її витягнути, і помруть усі. Подивився на Гаррета і зловив його дуже уважний погляд. Я здогадувався, що його мета була не просто супроводжувати мене. Не здивуюся, якщо в нього був наказ вирубати мене, якщо щось піде не так.

Подивився на амулет. Пора.

- Пробач, - одними губами прошепотів, запускаючи полум'я.

І одразу кинувся до другого намету, активуючи навичку ще раз. Гаррет тримався поруч. Тож, коли з першого намету пролунали крики і хтось спробував вибігти назовні, він одразу спіймав кинутий убивцею ніж. Я ж викликав тіні, наказавши захищати мене. А потім підганяв вогонь, подумки спрямовуючи його на все живе, що було поруч. І намагався не думати про невинні жертви. Полум'я, здавалося, було тільки радо новим жертвам. Намети швидко запалали чорним вогнем під вереск, крики і матюки солдатів. Піднялася паніка.

Немов доповнюючи безумство недалеко щось вибухнуло, та так, що земля під ногами затремтіла. Кинув погляд на намети, де мали б бути священики, але побачив великий кратер, наповнений вогнем. Це ще що за магія така?

- Лазар! 

Привертаючи увагу, Гаррет вказав на перший намет. Люди звідти вибігали звідусіль, тканина палала, а вогонь перекидався на все, що було поруч. Солдати немов палаючі смолоскипи волаючи бігли хто куди. І робили тільки гірше. З другим наметом ситуація була такою самою. Тут залишатися стало небезпечно.

Поки я шукав вихід, Гаррет схопив мене за руку і потягнув до частоколу. Тіньовик нервував, це було видно з того, як він сильно тримав мене. Я ж намагався спрямовувати полум'я в потрібний бік, не відволікаючись на навколишнє. І не завжди це виходило. Одного солдата, що біг на нас, тіні розірвали надвоє, вважаючи загрозою. Крізь крики людей пробився звук нового вибуху. Схоже, Шакра б'ється там на повну.

Какофонія бою тривала недовго. Вогонь зжирав людей швидко, залишаючи після себе обгорілі висушені трупи. А на місці наметів - випалені плями. Шакра з тіньовиками швидко розібрався з магами, взявшись за інших супротивників. Я сидів біля частоколу, втихомирюючи свою навичку, яка виявилася раптово ефективною. Останньою накопиченою енергією я спалив полонених, знищуючи разом з інструментами для тортур. Допомогти їм усе одно не можна, Шакра про це попередив одразу.

Гаррет із покликаними тінями, стояли напоготові, захищаючи мене. Адже деякі солдати вижили і зараз нападали на всіх, навіть влаштовуючи бої між собою. Найманці, що прибули, виловлювали недобитків, обходячи мене стороною. Але я побачив, як до мене попрямувала Флоренс, відокремившись від своєї групи.

- Ти як? - стурбовано запитала дівчина.

Я прислухався до себе. Пройшовши через цей бій, наповнений жахом, страхом і численними смертями, відчував лише одне. Про що похмуро сказав лейтенанту.

- Хочу жерти.

Щось зі мною не так.