Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

Я здригаюся, наляканий цим фрагментом свого майбутнього.

Цю книгу мав дати Анні Ґреґорі Ґолд, мій останній носій. Я досі пам'ятаю, як він репетував біля дверей Денса про карету. Я згадую, що подумав тоді про те, яким жалюгідним він був, яким моторошним. Такі шалені й загублені очі.

На завтрашній день я чекаю без захвату.

Склавши руки на грудях, я спираюся на стіну пліч-о-пліч з Анною. Коли знаєш, що в минулому житті когось убив, свою приязнь виявляти важко.

— Ти впоралася краще, ніж я, — кажу я. — Коли мені вперше показали майбутнє, я погнався через пів лісу за покоївкою на ім'я Меделін Обер, думаючи, що рятую її життя. Мало до смерті її не налякав.

— До цього дня мусять давати інструкцію, — похмуро каже вона.

— Роби те, що видається природним.

— Навряд чи тікання та переховування допоможуть нам, — розчаровано каже вона, і цієї миті ми чуємо поспішні кроки по сходах.

Ні пари з уст, ми розбігаємося: Анна щезає за рогом, а я заходжу в найближчі відчинені двері спальні. Цікавість змушує мене не зачиняти двері повністю, і я бачу в шпарину, як дворецький шкутильгає коридором до мене, у русі його обпечене тіло видається ще більш покаліченим. Його наче хтось зібгав і викинув: самі лише гострі кути під бурим халатом і піжамою.

Проживши ці миті від того першого ранку вже стільки разів, я мав би вже звикнути, але все одно відчуваю розчарування та страх дворецького, який мчить до Белла розповісти про нове тіло, в якому його ув'язнено.

З однієї з кімнат виходить Ґреґорі Ґолд; дворецький надто зосереджений, щоб помітити його. З такої відстані, коли художник стоїть до мене спиною, він видається дивно безформним; радше тінню на стіні, ніж людиною. У його руці коцюба, і без жодного попередження він починає бити нею дворецького.

Я пам'ятаю цей напад, пам’ятаю цей біль.

Мене охоплює жаль, нудотне відчуття безпорадності, а тим часом кров від ударів коцюби забризкує стіни.

Коли дворецький щулиться на підлозі, благає пощадити й кличе на порятунок, а ніхто не йде, я подумки з ним.

І саме тоді мій розум вмиває руки.

Схопивши зі столика якусь вазу, я вибігаю в коридор, з пекельною люттю мчу до Ґолда та б'ю його вазою по голові; він падає на підлогу, навколо нього розсипані осколки вази.

Настала тиша; я стискаю в руці розбитий обідок вази й дивлюся на двох непритомних чоловіків, що лежать біля моїх ніг.

Позаду мене з'являється Анна.

— Що сталося?! — питає вона, вдаючи подив.

— Я…

У кінці коридору збираються люди, напіводягнені чоловіки та переполохані жінки — вони схопилися з ліжок через шум. Їхні очі дивляться то на кров на стінах, то на тіла на підлозі, і з непристойною цікавістю зупиняються на мені. Якщо Лакей серед них, він ховається за спинами.

І це, напевно, добре.

Я такий злий, що можу знову зробити щось безрозсудне.

Сходами збігає Доктор Діккі; на відміну від решти гостей він уже вдягнутий, величезні вуса майстерно напомаджені, лиса голова блищить якимось лосьйоном

— Що тут в біса сталося?! — вигукує він.

— Ґолд сказився, — кажу я, дозволяючи голосу тремтіти від емоцій. — Він почав бити дворецького коцюбою, тож я…

Я показав йому вінця вази.

— Дівчино, принесіть мені мій лікарський саквояж! — звертається Діккі до Анни, яка навмисно впала йому в очі. — Він біля мого ліжка.

Виконуючи його доручення, Анна починає вправно складати фрагменти майбутнього докупи, при цьому не видно, що вона контролює події. Доктор каже, що дворецькому потрібне тепле та тихе місце, тож Анна рекомендує сторожку, а також каже, що може давати дворецькому ліки. Просто тому, що іншого підхожого місця для його утримання немає, вирішено, що Ґолда слід також доправити до сторожки й регулярно давати йому снодійне, доки хтось зі слуг — Анна викликається знайти кого-небудь — не привезе з селища полісмена.

На зроблених нашвидкуруч ношах вони спускають дворецького сходами, Анна на ходу полегшено посміхається мені. Я у відповідь лише збентежено суплю лоб. Стільки зусиль докладено, а я досі не певний, чого ми цим досягли. Дворецький буде прикутий до ліжка й стане ввечері легкою здобиччю Лакея. Ґреґорі Ґолда накачають снодійним і підвісять. Він житиме, але його розум зламано.

Це не дуже надихає, а надто, якщо згадати, що ми виконуємо саме його інструкції. Ту книгу дав Анні Ґолд, і хоча він останній з моїх носіїв, я не маю жодної гадки, що він намагається зробити. Я навіть не можу бути певним, чи знає про це він сам. Після всього, що з ним сталося.

Я риюся у своїй пам'яті, шукаю побачені мигцем фрагменти майбутнього, які ще не прожив. Мені досі треба дізнатися, що означає «усі вони» в повідомленні, що Канінгем доставляє Дербі, і чому той каже, що зібрав якихось людей. Я не знаю, чому Івлін бере у Дербі сріблястий пістолет, якщо в неї вже є чорний револьвер з кімнати матері, або чому, поки вона вбиває себе, Дербі охороняє камінь.

Це розчаровує. Я бачу розкидані переді мною хлібні крихти, але не знаю, чи не ведуть вони мене до краю кручі.

На жаль, іншого шляху я не бачу.

45

Звільнившись від поважного віку Едварда Денса, я також сподівався позбутися і його докучливих болячок, але ніч у шафі наче оповила мої кістки ожиною. Кожний рух, кожний нахил або поворот призводять до різкого болю, до моєї купи скарг додаються нові. Шлях до моєї спальні виявився несподівано стомливим. Схоже, Рештон минулого вечора справив на людей незабутнє враження, бо мій рух по будинку постійно переривається дружніми потискуваннями руки або плесканням по спині. Вітання розкидані там, де я пройшов, наче каміння; їхня щирість загоює мої рани.

Дійшовши до своєї кімнати, я відкидаю свою силувану усмішку. На підлозі лежить білий конверт, усередині нього щось об'ємне. Певно, хтось просунув його під двері. Розриваючи його, я дивлюся в обидва боки вздовж коридору, чи немає того, хто залишив цю пошту.

«Конверт залишив ти», — так починається записка, в яку загорнуто шахову фігуру, майже ідентичну тій, що носить при собі Анна.

«Візьми амілнітрит, нітрит натрію та тіосульфат натрію.