Стюарт Тертон - Сім смертей Івлін Гардкасл

Тримай їх при собі.

Ґ. Ґ.»

— Ґреґорі Ґолд, — зітхаю я, прочитавши ініціали.

Певно, він приніс цей конверт перед тим, як напав на дворецького.

Тепер я розумію, як почувається Анна. Літери ледь розбірливі, інструкції незрозумілі навіть після того, як мені вдалося розплутати цей жахливий почерк.

Відкинувши записку та шахову фігуру на столик, я запираю двері й користуюся ніжкою стільця як засувом. Раніше б я відразу взявся вивчати Рештонові пожитки або розглядати його обличчя, але я вже й так знаю, що лежить у його шухлядах і який він на вигляд. Достатньо лише подумати про питання — і отримую відповідь, а тому знаю, що в шухляді для шкарпеток схований латунний кастет. Його було відібрано кілька років тому в одного скандаліста, і він уже кілька разів ставав у пригоді. Я надіваю його, думаючи лише про Лакея та про те, як він нахилився до мене, вдихав мій останній видих і зітхав від задоволення, додаючи мене до свого приватного списку.

Мої руки тремтять, але Рештон — не Белл. Констебля страх радше мотивує, ніж знерухомлює. Він хоче розшукати Лакея та покінчити з ним, повернути втрачене в попередніх сутичках почуття гідності. Згадуючи нашу першу бійку цього ранку, я певний, що саме Рештон погнав мене сходами вниз у коридор. Це була його злість, його гордість. Він отримав контроль, а я цього навіть не помітив.

Цього не можна більше дозволяти.

Безрозсудність Рештона доведе нас до смерті, а я не хочу втрачати носія. Якщо я хочу звільнити з цього безладу себе та Анну, мені треба випередити Лакея, а не бігати весь час за ним; здається, я знаю, хто може мені в цьому допомогти, але вмовити буде важко.

Знявши з руки кастет, я наливаю раковину й починаю митися перед дзеркалом.

Рештон — молодий чоловік (втім, не настільки молодий, яким він сам себе уявляє), високий, сильний і незвичайно вродливий. Його ніс вкритий веснянками, медовий колір очей і коротке біляве волосся натякають, що це обличчя сформувалося без впливу сонячного світла. Мало не єдина недосконалість на ньому — на плечі старий шрам від кулі; довга рвана лінія давно вже вицвіла. Цей спогад відкрився б мені, якби я спитав, але болю мені вистачає й без того, щоб запрошувати у свій розум чужі страждання.

Коли я витираю груди, ручка дверей торохтить і я хапаю кастет.

— Джиме, ти тут? Хтось запер двері.

Голос жіночий, хриплий і сухий.

Надівши свіжу сорочку, я відсуваю стілець, відчиняю двері й бачу за ними спантеличену молоду жінку, яка тримає кулак, щоб постукати ще раз. З-під довгих вій на мене дивляться сині очі; червоний спалах губної помади — єдиний колір на холодному обличчі. Їй трохи більше, ніж двадцять, густе чорне волосся звішується на накрохмалену білу сорочку, заправлену в бриджі для їзди верхи; від її присутності кров у жилах Рештона прискорюється.

— Ґрейс… — мій носій кидає ім'я мені на язик, а разом із ним багато іншого. Я варюсь у бульйоні з палкого кохання, піднесення, збудженості та неадекватності.

— Ти вже чув, що накоїв мій клятий дурник-брат? — питає вона, проштовхуючись повз мене.

— Напевно, зараз почую.

— Він уночі взяв один з автомобілів, — каже вона, падаючи на ліжко. — Вдягнений наче райдуга, він розбудив о другій годині ночі старшого конюха та поїхав до селища.

Вона все розуміє неправильно, але в мене немає способу врятувати добре ім'я її брата. То було моє рішення взяти машину, втекти з будинку й поїхати до селища. Цієї миті Дональд Девіс спить десь на ґрунтовій дорозі, де я його залишив, і мій теперішній носій намагається кинутися по пошуки.

Рештонова відданість майже нездоланна, і шукаючи її причину, я відразу натрапляю на жахіття. Ця приязнь до Дональда Девіса сформувалася серед багна та крові траншей. Вони обоє відправилися на війну як дурні, а повернулися братами, кожний розбитий у таких місцях, про які знав лише другий.

Я відчуваю його гнів щодо мого ставлення до його друга.

А може, я просто гніваюся сам на себе.

Ми настільки перемішані, що вже не розібрати.

— Це я винна, — розпачливо каже Ґрейс. — Він збирався купити в Белла ще тієї отрути, тому я погрожувала розповісти про це батькові. Я знала, що він на мене сердиться, але не думала, що він втече, — вона безпорадно зітхає. — Як ти гадаєш, він не зробив нічого дурного?

— З ним усе добре, — заспокійливо кажу я, сідаючи поруч із нею. — Це просто нерви.

— Хотіла б я, щоб ми ніколи не зустрічали того клятого доктора, — каже вона, розгладжуючи долонею складки на моїй сорочці. — Дональд сам на себе несхожий, відколи з'явився цей Белл зі своєю скринею. Клятий опій — він без нього не може. Мені тепер ледь вдається розмовляти з ним. Якби ми могли щось…

Її слова раптово обриваються появою ідеї. Я бачу, як її очі більшають, неначе вона стежить за своєю вигадкою, як за конем, на якого поставила гроші.

— Мені треба піти й спитати дещо в Чарлі, — різко каже вона, цілує мене в губи та мчить у коридор.

Вона йде геть швидше, ніж я встигаю зреагувати, і залишає по собі відчинені двері.

Я встаю, щоб зачинити їх: розпалений, стурбований і сильно спантеличений. Загалом, коли я сидів у тій комірці, все було набагато простіше.

46

Крок за кроком я повільно просуваюся коридором, зазираючи в кожні двері перед тим, як пройти повз них. На руку надітий кастет, я сіпаюся від кожного звуку або тіні, стережуся нападу, в плануванні якого не сумніваюся; розумію, що мені не здолати Лакея, якщо він захопить мене зненацька.

Відсунувши оксамитову завісу, що перегороджує коридор, я проходжу в покинуте східне крило Блекгіту; різкий вітер смикає штори і вони ляпають по стінах, наче шматки м'яса по прилавку.

Я не зупиняюся, доки не доходжу до дитячої кімнати.

Непритомне тіло Дербі не впадає в очі, бо його відтягнули в кут кімнати, за