Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     Спирався він на довгу палицю. І чи спирався? Ні. Просто поважно ставив її перед собою.

     Та й що то була за палиця! На її верхівці подзенькували залізні кільця, відзначаючи кожен крок попереджувальним дзвоном. Зовсім як у…

     Серце пані лисиці затьохкало, і вона квапно відвернулася від перехожого. І що там сонцелика Аматерасу говорила про благочестя пана Мамору? Невже це справді він? Постригся в ченці, віддалившись від мирської суєти, і ніщо земне його не хвилює?

     Так уже й не хвилює! Не будь вона кіцуне Акемі, якщо не змусить чоловіка озирнутися, щоб роздивитися себе краще. А якщо він поверне голову... хіба серце його не відгукнеться на палкий поклик її серця? Не згадається минуле, хай не виразно, але тінню лагідного смутку, яку відкинуло їхнє кохання?

     Утоптана стежка була така вузька, що на ній ледве могли розминутися двоє. Хтось має поступитися дорогою. Очевидно, той, хто йде навмисно повільніше і не поспішає піднятися на вершину гори. Відійшовши убік, пані лисиця вітально хитнула головою, пропускаючи ченця вперед.

     Чоловік поважно пройшов повз неї, навіть не озирнувшись.

     «Яка зухвалість!», – обурилася вона.

     Уповільнив крок, оглянувся... Дзвінка палиця вгрузла у пріле листя і застигла на місці.

     – Пані подорожує одна? – здивовано спитав божий чоловік.

     – Боги не залишають мене, – хитро відповіла пані лисиця.

     –  Он як? І ви не потребуєте супроводу?

     –  Ви – єдиний зустрічний, –  усміхнулася вона, відчуваючи, що привернула його увагу. – Але, здається, я збилася зі шляху…

     Широка і до болю знайома посмішка осяяла обличчя співрозмовника.

     – У кожного свій Шлях, – жартівливо відповів він. – І про ваш мені нічого не відомо. А от дорога тут одна, і веде до гірського монастиря Енряку-дзі [1].

     От так зустріч – усміхнулася сама до себе пані лисиця. Побий її грім на цьому самому місці, якщо вона не зустріла пана Мамору, якому і самому невтямки, ким він був ще так недавно.

     –  Мене звуть Мусасібо Бенкей [2]. Дозвольте вас супроводжувати, – просто запропонував він. –  На горі Хіей не буває розбійників, так що можете не боятися мого товариства.

     Лисиця згідно кивнула.

     –  Боятися? –  осміліла вона. –  Авжеж ні! Хіба може така благочестива людина як ви, образити слабку жінку? Це неможливо!

     – Дуже радий, що зумів вас так швидко прихилити до себе..., –  потім додав: –  Мені ніби знайоме ваше обличчя. Чи не доводилося вам бувати у столиці напередодні минулого Нового року?

     – Такого не пригадаю, – чесно відповіла пані лисиця.

     – І все-таки я вас звідкись знаю…

     –  Не хвилюйтеся, ви обов’язково згадаєте, –  потішила його супутниця. –  Я полегшу вам цю задачу, наскільки зможу, пане Бенкей. Давайте згадувати разом..., –  і обидва попрямували пліч-о-пліч по єдиній дорозі, що бігла вгору.

     Тиша, яка огорнула Вишневий палац, була схожа на ту, яка опускається з настороженого Неба після великої битви, коли боги з надією вдивляються вниз, аби краще роздивитися тих, хто вижив. Сумна безмовність… Що й казати, тутешні мешканці перебували в глибокій зажурі та зневірі. Тут і там чулися плач і стогін, та такі несміливі й тихі, наче всі  боялися розбудити сплячу. Ніхто й голосу підвищити не смів.

     …Намі-но хіме переодягнули і зачесали, вкривши обличчя легкою тканиною, щоб на нього не сідали мухи…

      …Пан Сога, Великий Слуга при государині, сидів у своїх покоях  на твердій подушці, щільно набитій соломою. Перед ним стояла маленька скринька з сандалового дерева із вилитим на різьбленій кришці золотим сонцем. Воно тягнулося  своїм промінням до всього живого –  квітів і трав, звірів і птахів, риб, що плескалися в морській глибині, й навіть застиглого каміння. За вікном глухо брязкотіли срібні дзвіночки. Про що б зараз не думав Сога-но Ітіро, думки несли його далеко за межі Палацу. Він не знав і не хотів знати, що відбувається в його стінах у цей час,  добровільно віддалившись від сонної метушні, звеличуючи стійкість духу молодої государині. З останньої їхньої зустрічі вона не промовила до нього ані слова аж до тієї хвилини, як заплющила очі востаннє. Її бажання залишитися зі смертю наодинці захоплювало і вселяло в серце благоговійний трепет. Покірний йому, пан Сога залишив її у спокої і не відвідував мертве тіло жодного разу.

     Втім, на те була ще одна причина.

     Пан Сога не був схильний до фантазій, і ця обставина його цілком влаштовувала. Він твердо знав, що слабка уява ніколи не намалює того, чого він не бачив на власні очі. Задумай він воскресити образ государині, пам’ять негайно змалює її такою, якою вона була під час останньої їхньої розмови. Маленькою і тендітною, неймовірно привабливою... О, тепер він знав хто вона є насправді! І це знання кидало його в ще більшу відчужену задумливість.

     …Насилу долаючи хвилювання від того, що наважилася зробити, і ще сором за те, що вторгається в покої Його Світлості у хвилину його слабкості, пані розпорядниця в нерішучості застигла біля самого входу.

      Саме слабкості! Інакше чому раптова смерть молодої государині кинула його в таку глибоку задуму? І хоч у неї не було жодних сумнівів у тому, що незабаром він устане на весь могутній зріст і візьметься за державні справи, як колишній пан Сога, зараз, коли таємнича скринька стоїть перед ним, він відчуває повне безсилля і самозабутньо віддається  суму! Душевні муки, напевно, триватимуть недовго – не така це людина, щоб дозволити почуттям взяти над собою гору. Тим більше заважати їм – великий гріх.

     Як же ніяково...

     Пані Хоноорюмі безшумно наблизилася до Великого Слуги і опустилася перед ним на коліна. Вийняла з широкого рукава шовкову хустку і погладила її пальцями. Якраз час зняти з себе всю відповідальність за скоєне святотатство і перекласти її на чужі плечі.