Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     А й справді, навіщо сонцелика так жорстоко з нею поводиться?! Особливо після усіх наданих небожителям послуг!

     –  О, якби я могла вилити зі свого серця стільки співчуття до твого горя, скільки ти хочеш, –  зітхнула богиня. –  Але я не можу. Радість настільки переповнює мене, що я її ледве стримую! Витри  рукавом сльози, душе моя. Я принесла тобі радісну звістку: відтепер смерті у старому її розумінні не існує!

     Пані лисиця безсило підняла вгору маленькі кулачки:

     –  Що мені з того! Людина народжується та вмирає, вмирає та народжується! Варто було моєму коханцю загинути тут, як він народився нетямущим немовлям у зовсім іншому місці! По-твоєму, це має зробити мене щасливою? Усвідомлення того, що мій коханий проживе довге та щасливе життя далеко від мене? О так, я рада, дуже рада! Але ще раз повторюю: що мені з того?! Я люблю тільки себе…

     –  Чого ж ти хочеш? – здивовано запитала богиня.

     – Хочу пригорнутися до нього. Для мене це приємніше..., – не роздумуючи, відповіла Нічна Пані. –  Ти смієшся наді мною? Шкода! Щоб розкачати човен, треба міцніше вчепитися в борти, але мій човен пішов на дно. Як же я люблю плавати під місяцем, коли бризки від води не відрізнити від сліз любовного екстазу! –  Опустивши голову, пані Акемі безсило впала на коліна. – Суцільна мука думати про це... Про те, що милий більше не відштовхнеться від обридлого берега жердиною, і ми не попливемо під одним вітрилом... Як же важко стало міняти коханців! У всьому винна звичка…. Ви повернете мені мого коханого у тому віці, в якому відібрали? – задала головне питання вона.

     Опустившись поруч із нещасною, Аматерасу-оо-мікамі накрила її плечі золотими долонями:

     –  Душа моя, ти, правда, цього бажаєш?

     Надувши губи, прохачка спрямувала на неї докірливий погляд:

     –  А ти справді здатна повернути мені мій скарб? Щоб я стала такою ж багатою, як і раніше?

     У відповідь богиня дзвінко розсміялася.

     –  Проробивши таку велику роботу, ти так нічого й не навчилася... Все у світі відбувається так, як ти цього бажаєш.

     –  Відпочатку я хотіла не те, чого треба було хотіти, –  відповіла їй лисиця, витираючи сльози. –  Хотіла отримати  від любощів більше задоволення. А як інакше? Вся моя природа ґрунтується на тому. Збоку виглядає несерйозно, чи не так? –  усміхнулася вона.

     – Несерйозно, – усміхнулася богиня.

     –  Що ж вдієш, якщо я надаю таким несерйозним речам, як фізичний потяг, стільки значення? З паном Мамору він обріс душевною прихильністю... Я покохала його, душа моя. Тебе це, мабуть, тішить. А от я сумую…

     Аматерасу звелася на ноги.

     –  Тоді лізь у дупло цього старого дерева, душа моя Акемі! –  запропонувала вона.

     Промокнувши вологі очі, кіцуне недовірливо подивилася на подругу. Перевела погляд на зяючу в стовбурі лісового старожила велику щілину і поспішно схопила сонцелику за вишитий золотом рукав. По той бік діри виднілося не трухляве нутро –  золотий ліс безшумно похитував пишною кроною. Червоні клени хилилися то вправо, то вліво, привітно кланяючись пані лисиці.

     –  Стривай! Що це таке?!

     –  Стіна між світами тут залишилася тонка. Перейти її –  все одно, що перебрести неглибоку річку, –  пояснила богиня. –  Чого зволікаєш? Ти виявила стільки рішучості заради загального блага. Не поскупися викроїти трохи заради власного. Бажання твої щирі, мислиш ти ясно. Чому цим не скористатися?

     –  Навіщо мені це треба? – похитала головою пані лисиця. – Мій світ  непридатний для життя – його залило водою. Однак звідси мене теж ніхто не жене.

     І згадала про яскравий клаптик шовку, закопаний ось тут, під вкритою мохом  купиною.

     –  Хіба ти не хочеш стати щасливою? Час у різних світах тече по-різному. Чому ти вирішила, що, народившись деінде, пан Мамору обов’язково постане перед тобою у вигляді нерозумної дитини? Чи не тому, що він  помер недавно? З того часу, як він вийшов з лона матері, у його новому світі збігло чимало часу. Більше він не немовля, але чоловік, сповнений відваги та благочестивих думок.

     Пані Акемі завмерла в німому заціпенінні. Чи сміла вона колись на таке сподіватися?! А як же! Відтоді, як огидні тварюки відібрали у шляхетного пана Мамору життя, тільки цією надією вона й жила. Якщо вже їй випав другий шанс, гріх не скористатися.

     І лисиця стрімголов кинулася до вузького лазу –  рачки, так і не розпрямивши спини. Але перед тим, як пірнути, раптом зупинилася, озирнулася і спитала сяючу покровительку:

     –  Ось що мене бентежить, душа моя Аматерасу, а чи не надто благочестивим  видасться новий пан Мамору? Якщо так, він визнає мене нечистим духом, і ми не порозуміємося.

     –  Втішся, посестро, –  заспокоїла її Аматерасу. –  Смиренність його вдавана. Він такий, яким залишив тебе під сосною. Ризикни –  і сама в цьому переконаєшся...

     –  Ризикну! – надихнулася пані лисиця. –  Обов’язково ризикну!

      …Гірський ліс дихав осінню. Його жовті легені надувались теплим повітрям і видихали різнобарвне листя. Пані Акемі стояла посеред вузької дороги, сп’яніла від чергової  новизни. Час тече-міняється беззупинно. Але щоб так: вскочити з весни прямісінько в зиму, а потім із зими – в осінь!

     Істинно, вона стала свідком справжнього дива: останній зв’язок між світами перервався, і вони знову розійшлися кожен у свій бік.

     Звернувшись до сонця, пані лисиця заплющила очі, але слів подяки говорити не стала – дякувати зарано. Ще нічого не відомо. Ось стоїть вона на якійсь гірській дорозі, абсолютно одна, а тут тільки й є, що два напрями – вниз та вгору. Який обрати –  відповісти важко. Хіба що запитати в когось.

     Красуня роззирнулася. Знизу піднімався голомозий чернець.

     «Ого! – не без подиву відзначила господиня нічних насолод. –  Та в цьому здоровані щонайменше шість сяку зросту!»