Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     –  Як приємно це чути, –  засміялася Ідзанамі. –  Виходить, ми й справді ніколи не розлучимося! –  і знову зажурилася: –  А що буде з Ямато? Що станеться з довіреною мені країною, коли моє тіло висохне і його поховають в тій самій могилі, в якій спочиває Його Величність? Своїм вибором я мимоволі перервала ланцюг поколінь, який яматосці так шанують. Чи не позбавила я їх віри в неперервність сонячної наступності?

          – Що ти, анітрохи. Явивши стільки чудес, ти її тільки зміцнила.

     –  Але я не залишила по собі прямих нащадків, –  не здавалася Ідзанамі. –  Хто ствердить обраність государів?

     –  У мене є гідний нащадок, –  відповіла Аматерасу. – Про це не турбуйся. Сога-но Ітіро займе те місце, яке ти сама йому визначила.

     – Пан Сога…, – сумно усміхнулася Ідзанамі.

     –  Ти все ще відчуваєш провину перед ним? – занепокоїлася Аматерасу. –  У тому, як ти обійшлася з ним, не було злого наміру.

     Але Ідзанамі тільки похитала головою.

     Як вона обійшлася з ним?

     Ніяк. На щастя, вона виявила до нього достатньо байдужості, щоб не давати жодних надій на спільне майбутнє. Сама вона давно обмінялася шлюбними словами з Ідзанакі і страждала від розлуки з ним ніяк не менше, ніж Великий Слуга мучився від розлуки з нею.

     Намі підняла вперте підборіддя і обвела блискуче зібрання поглядом.

     – Брати і сестри мої – явлені боги, і ти, государиня Неба! –  звернулася вона до присутніх. – Я щиро вдячна вам за своє повернення і радію йому не менше, ніж ви радієте моєму воскресінню. Але ось що затьмарює мою радість: хоч би як пильно я шукала серед вас свого брата-мужа, а ніде його не знаходжу. Невже сталося те, чого я боялася найбільше: він залишив мене тут, а сам пішов? Якщо так, мені треба обов’язково знайти його. Ті, хто разом вийшли з Абсолюту, не можуть ходити поодинці.

     І хоча Ідзанамі говорила розумно, ніхто їй не відповів. Серед богів залягла мертва тиша, бо ніхто з них не знав, де нині перебуває Великий бог-муж.

     –  Невже й ти не знаєш, де він, осяйна государине? – приступила до сонцеликої Ідзанамі, але та заперечно похитала головою. Потім стрепенулась, простягла до Ідзанамі золоті руки і, взявши її долоні у свої, міцно стиснула, висловлюючи підтримку.

     –  А ти прислухайся, душа моя Ідзанамі, прислухайся!

      Старе дерево ліниво ворушило розлогою кроною. Пані лисиця повела вухом, підняла руду голову, позіхнула на всю пащу, оголюючи жовті ікла, і всілася на колючу суху траву. Підігнула під себе голову і – хоп! –  рудої хитрунки наче й не було. Опустила довгі вії, набрала повні груди прохолодного повітря: «Вітер у  поміч…».

          Невже обійшлося? Навіть не віриться…

     –  Душа моя Акемі! – задзвенів за спиною медовий голосок.

          Кіцуне завмерла від несподіванки, але озиратися на ту, яка заговорила з нею, не поспішала.

          – Ще одне доручення, душа моя? – не приховуючи в голосі неприязні, спитала вона.

          –  Ні, –  відгукнулася співрозмовниця. –  З останнім ти впоралася блискуче!

          – Добре, – схвалила лисиця.

          – Чому ти незадоволена? – здивувалася богиня, що стояла за її спиною.

          – Що б не говорила ваша старша сестра Ідзанамі про надії, скажу одне: мої перетворилися на порох. Боги скупі. Вони не визнають за собою боргів і, тим більше, не віддають їх. Чи бачиш, душа моя Аматерасу, колись я думала, що багата, маючи все це, – і вона широко розвела руки, охоплюючи тутешній ліс і все, що ховалося за ним.

          – А це не так?

          Пані лисиця саркастично хмикнула.

          – Виявилося, що ні. Бідніша за мене, хіба що білка, чию зимівлю розорили. Багатство в іншому, а я – убога. Настільки убога, що соромлюся власної голизни.

          – Ах, он у чому річ…, – здогадалася богиня. –  Багатство наживається і губиться протягом життя, хіба ти не знаєш про це? Його можна повернути. Але я  не про те… Я винна перед тобою.

     –  Ні, –  пані Акемі повільно розвернулась обличчям до співрозмовниці. –  Ти ні в чому не винна. Зрештою, ти приховала справжню природу Ідзанамі не від мене, а від неї самої.

     –  Ти виправдовуєш мене?

     –  Чим є Богиня, що Вабить до Себе, як не безсмертним духом, наділеним даром бачити людські душі наскрізь –  так, ніби тіла їх виткані з найтоншої матерії? Знай я правду з самого початку, –  нічого не змогла б від неї приховати. Варто було подумки вимовити справжнє її ім’я, як вона прийняла б його всім серцем. Повторювала кожен день, згадуючи пережиті буремні часи, і довела б себе до такого несамовитого стану, в якому наробила б більше лиха, ніж перебуваючи в сонному безпам’ятстві. Те, що сталося –  справжня дрібниця  порівняно з тим, що могло статися. Лише сон... Несвідомий стан, у якому Ідзанамі діяла навіть не в чверть своєї сили. Кому, як не мені, знати, що у снах наші рухи зв’язані, думки сплутані, а найголовніше – сон короткий. Досить короткий, щоб усвідомлювати власну сутність поступово, збираючи її по крихтах від сновидіння до сновидіння і маючи змогу наяву все добре обдумати.

     – Межі світів зруйнувалися. Але нам вдалося відновити їх.  Душа моя Акемі, клянуся тобі, ніхто не постраждав. Все пройшло прекрасно, як ми й планували.

     – Так уже й ніхто? – різко перебила її пані Акемі. –  А як же пан Мамору? Він поклав життя, захищаючи мене. Хіба він не пожертвував собою заради вашої великої мети?

     – Істинно велика мета не вимагає від своїх послідовників жертв, – знизала плечима государиня Неба. – Страждання однієї людини не можуть зробити іншу щасливою. Навіщо жертвувати собою у світі, де все так тісно між собою  пов’язане? Це не приносить користі.

     –  Ти ображаєш мої почуття, принижуючи подвиг пана Мамору! Аж ніяк не думала, що ти така несправедлива! – розгнівалася пані лисиця.