Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          Однак загальний запал змінився гірким розчаруванням, коли виявилося, що повітря не охолоджує тіло тварини, а, навпаки, нагріває його. З пащі велетня виривався вогонь, лякаючи людей і винищуючи їх. Усі вони розбігалися хто куди, лише помітивши у небі темну пляму, – богиня зітхнула. –  Ти маєш знати, ми не зневірилися і продовжили спроби. Перше та друге наші творіння люди назвали драконами і відчували до них непереборний страх. Усвідомивши марність проробленої роботи, ми залишили гігантських тварин у спокої, і незабаром усі дракони вимерли, підкоряючись закону смертних створінь – тому самому, що тяжіє над твоїми дітьми, народженими в Йомі-но Куні.

          Незважаючи на невдачі, що спіткали нас, мені не хотілося здаватися. Я намагалася створити щось таке, що могло послужити тобі, душа моя Ідзанамі. Мій мудрий брат і порадник Сусаноо вперто переконував мене в тому, що нічого кращого за людську оболонку, мені не створити. Це був ризикований крок, бо звичайне людське тіло ти  спопелила б у ту саму мить, як вселилася в нього. Усі ми розуміли, що діяти треба обережно та обдумано. Душа твоя так настраждалася, що один невірний крок – і ми назавжди втратили б тебе.

          Усе ґрунтовно обміркувавши і обговоривши, боги зробили ось що: спільними зусиллями явили речовину, здатну розвинути у звичайному людському тілі небувалу витривалість і стійкість, спочатку стримуючи твої сили та дозволяючи їм розвиватися поступово. Я помістила чарівну есенцію у Вмістилище Життя і зберігала там доти, доки вона нам не знадобилася. Але есенція не могла знаходитися там вічно, оскільки ризикувала втратити свої якості. Вона потребувала живого людського тіла, освяченого мудрою душею.

          Вір мені, я не гаяла часу. Знайшовши в Серединній Країні благочестивого чоловіка, я запропонувала йому випробувати винайдену речовину на собі, і він не відмовив мені. Тоді я приготувала еліксир вічного життя, про який тепер ходить стільки легенд, і рецепт якого усі шукають. Вони ніколи не знайдуть його, бо створити його може лише досвідчений творець, якому відкриті взаємозв’язки всіх елементів Всесвіту та закони, за якими вони поєднуються. Цей напій назвали на мою честь. Оскільки я явила його зі своєї ласки, яку люди часто асоціюють із серцем, що переганяє теплу кров до всіх інших органів, вони назвали його «кров’ю Аматерасу». Однієї-єдиної краплі вистачало на те, щоб зробити людську оболонку невразливою і  не схильною до швидкого старіння.

          Початок було покладено. Я виконала частину роботи, віддану під мою відповідальність, але те, що відбулося далі, здивувало навіть мене. «Кров» передавалася від одного носія іншому, і я з подивом спостерігала, як вона підносить її володаря до вершин слави та влади. Побоюючись нашкодити нашому плану, ми, боги, зберігали спокій і не втручалися в те, що відбувається на землі, чекаючи, коли ти будеш повністю готова до перевтілення. Тим часом есенція життя виявляла незвичайні якості, нагороджуючи майже вічним існуванням і відмінним здоров’ям тих, хто не очікував її отримати, і умертвляючи тих, хто беріг її у своїх венах, як зіницю ока. Нарешті ти була готова прийняти її, і мій брат Сусаноо-но мікото змінив напрям вітру, скеровуючи доленосну стрілу вбік. Ту саму, що несла на своєму вістрі спасіння для тебе, душа моя Ідзанамі.

     Ідзанамі кивнула на знак згоди:

     –  Я чула цю історію раніше. Але в ній все було не так. Люди з усіх боків обплели її всілякими вигадками, а я була настільки довірливою, що вірила найбезглуздішим із них.

     – Твоя віра у все незвичайне нам давно відома. Але, можливо, саме завдяки їй твої творіння такі чудові? –  усміхнулася їй Аматерасу.

     –  Отже, ви навмисне вбили Його Величність, щоб його кров перейшла до мене? – жахнулася Ідзанамі. – То був ваш план?

     – Так, –  рішуче відповіла Аматерасу. – У нас не було вибору. Государ – твій прижиттєвий чоловік – постраждав за добру справу і надзвичайно гордий цим. Час у створеному тобою світі минав швидко, ми боялися згаяти момент. Із самого твого народження він невблаганно просочувався крізь пальці.

     – Пані Іма…, – пробурмотіла Намі. –  Відповідай мені правдиво, Аматерасу-оо-мікамі! Це я обпалила їй лоно?

     –  Її докори та скарги несправедливі, –  промовила сонцелика богиня. –  Без нашого втручання їй не судилося привести у світ жодної дитини. З усіх втілених жінок мій брат Сусаноо обрав найбезпліднішу, щоб зцілити її та подарувати священний дар материнства. Він вилікував твою матір і перше ж сім’я твого батька, що впало на благодатний ґрунт, проросло для тебе, душа моя, новим тілом. Ти справді обпалила її лоно, але не шкодуй про те, що трапилося. Ти народилася, і з нас цього досить. Ми сподівалися, що пані Іма задовольниться тобою і любитиме тебе. На превеликий наш подив цього не сталося. Дар, який дістався їй, не був гідно оцінений, і вона сама позбавила себе радості. На жаль, іноді так буває через недосвідченість богів-людей та їхнє невміння радіти з того, що мають.

          На щастя, ти росла, як усяке інше дитя, нічим особливим не видаючи себе. Хоча, зізнаюся, всі ми, небожителі, із завмиранням серця спостерігали за твоєю відокремленістю і замкненістю, ніби душа твоя все ще  перебувала в Йомі-но Куні, відмежувавшись від усіх високими стінами Печального Склепу. Ти відчувала смуток і самотність, і ми страждали разом із тобою, не сміючи  заговорити і побоюючись пробудити передчасно. Інакше весь наш план розсипався б на порох.

          Але хтось мав говорити з тобою. Той, кому ти довіряла б. Хто міг проникати в  глибину твоєї підсвідомості і сповіщати нас про те, ким ти відчуваєш себе. Проникати у твої сни.

     – Старша сестриця, –  глухо промовила вражена Ідзанамі.

     –  Вона оберігала твій сон і навчала тебе, –  обличчя Аматерасу осяяла радісна усмішка.

     – Ми простилися…

     –  Ви більше ніколи не розлучитеся. Вона не втратила свій благословенний дар створювати сни, хоч нині більше схожа на людину, ніж на лисицю. Відвідуй її в сновидіннях, коли вам захочеться  побачитися. Це потішить її.