Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

          – Горе мені, душа моя Аматерасу! – у розпачі заломила золоті руки Ідзанамі. – З моєї вини Ідзанакі вчинив безрозсудно та безвідповідально, покинувши наших дітей.

          – Втішся, богине, – заспокоїла її государиня Неба. – Усвідомлюючи те, що багато речей зміняться без його нагляду не на краще, Ідзанакі прикликав нових богів, і ті з’явилися з вічного Абсолюту. На його прохання вони спустилися до гирла річки Татібана на острові Цукусі. І звали їх: Окідзакару-но камі – Бог Морської Далини, Окіцунагіса-біко-но камі – Юнак-Бог Прибою у Відкритому Морі, Хецукахібера-но камі – Бог Прибережної Смуги, Камунаобі-но камі – Бог Божественного Виправлення та брат його Оо-Наобі-но камі – Бог Великого Виправлення, Ідзуноме-но камі – Богиня – Священна Жона і багато, багато інших. Серед них були я і мої рідні брати Цукуйомі-но мікото – Бог Лічби Місяців і Сусаноо-но мікото – Доблесний Швидкий Затятий Бог-муж. Всі ми назвалися богами-наглядачами і зголосилися зберігати вищий Порядок на тій ділянці, яку кожному з нас довірили. Ідзанакі створив для нас підходящі оболонки власноруч, а сам вирушив у довгу подорож, як і збирався.

          – Куди ж помандрував мій любий Ідзанакі? – з благанням в очах запитала Ідзанамі.

          – Май терпіння, Велика богиня-жона, – докорила її сонцелика Аматерасу. – Він віддалився від своїх творінь, щоб більше ніщо не нагадувало йому про них. Розум його просвітлів, коли він перестав їх чути, і загострився. Залишивши нас, своїх побратимів, які сумлінно бережуть благословенні острови, він приєднався до інших явлених богів, що оберігають інші світи, наповнені їх власними творіннями. Він розмовляв з ними мудро, розпитуючи кожного зустрічного про те, чим можна допомогти тим, хто змушений вічно нидіти в Йомі-но Куні, а особливо про те, як допомогти тобі, Ідзанамі-но камі.

          – Чи багато  йому відкрили?

          – О, так багато, що він і не сподівався стільки пізнати! Від інших богів він дізнався про богів-людей, здатних народжуватися знову і знову, змінюючи старі оболонки на нові, набираючись досвіду доти, доки Пам’ять не вбере його і не зміцниться. В інших краях уклад був такий: душі померлих людей не блукали в темряві, а перероджувалися, щоб жити і творити знову. Чи варто казати,  як захопився Ідзанакі почутим? – усміхнулася Аматерасу. – Це була саме та відповідь, яку він так довго шукав і чим сушив собі голову. Таке розв’язання проблеми – одне з багатьох, яким можна скористатися, щоб урятувати людей від вічного перебування у темряві та нікчемного існування в ній. Неможливість творити руйнує душу бога-людини, тобі це добре відомо. Він втрачає себе самого і, зрештою, повною мірою усвідомивши свою нікчемність, повертається до первісного Абсолюту ледь жевріючою іскрою. Така душа втрачає все набуте нею за життя і добровільно відмовляється від ролі творця. Позбавлена Пам’яті, вона перестає існувати як така. А чи це не найжахливіша і найвірніша смерть? – Аматерасу засмучено похитала головою. – Знала б ти, скільки блискучих можливостей та талантів втрачено через колишній недосконалий устрій. Але як тільки з’явився Шлях, яким можна скористатися, щоб  вивести душі до світла, ми не знехтували ним. Адже все, що потрібно було зробити, – це витягти душі з темряві назовні і дати їм нові тіла. Ми впевнено крокували  цим Шляхом і крокуємо дотепер, бо він підказаний наймудрішими та найдосвідченішими з нас. Хтось із Серединної Країни може поскаржитися на те, що його підказали чужі боги, але це не так. Між тими небожителями і нами немає різниці: і вони, і ми добрі і милосердні. Нехай віруючі уважно прислуховуються і до них, і до нас. Бо той, хто ганить чужу віру, ганьбить і своїх богів теж: між всіма нами діє закон єдності та співпраці на благо всьому живому та одухотвореному.

          Свято увірувавши в ідею переселення душ і визначивши її головною для плану твого порятунку, Ідзанакі вирішив випробувати її на собі. Він народжувався і вмирав богом-людиною, випробовуючи свою Пам’ять і долаючи багато труднощів. Нарешті він залишив це заняття, переконавшись, що обраний ним спосіб цілком прийнятний. Ідзанакі повернувся до нас і привів за собою багатьох інших богів-вісників нової ери, – Аматерасу замовкла, дозволяючи Намі осмислити почуте.

          – Що ж із цього вийшло? – нетерпляче поквапила її богиня-жона.

          – Як і хотів твій чоловік, Йомі-но Куні розворушилася. Душі стали виходити на волю, отримуючи для себе нові тіла, схожі на ті, якими вони володіли раніше. Боги зраділи, побачивши це. Обнадіяні, вони зрозуміли: час твого воскресіння настав. Твого та багатьох інших богів-людей. Але, на відміну від творців, жахливі та нещасні створіння обителі мертвих відтепер були приречені на смерть, а дні їхні злічені. Відліпившись від своїх творців і переставши повільно висмоктувати їхні душі, вони мали зникнути назавжди. Адже демони –  не що інше, як породження темної фантазії та душевних мук. Не живлячись стражданнями, вони існувати  не можуть. Фурії, породжені тобою за час ув’язнення, смертні, і скоро підуть у небуття. На щастя, зло не вічне.

          – Нещасні мої діти, – пробурмотіла Ідзанамі. – Їхній вік закороткий, а самі вони такі убогі. Які вони не є, а мені їх шкода…

          – Мила, милосердна Ідзанамі, на щось таке ми мали зважитися, аби зцілити тебе. Твоє тіло, обпалене вогнем, почало розпадатися, і ми більше не могли зволікати. Коли Йомі-но Куні нагадувала стоячу воду в ставку, тлінна оболонка зберігалася в такому вигляді, в якому її туди помістили. Але варто було порядку змінитися, як вона почала перетворюватися на тлін. А твоя душа, Ідзанамі?! Вона була такою близькою до того, щоб назавжди піти у небуття!

          – То чому ви не захотіли відпустити мене? Можливо, з Абсолюту народилася б нова істота, набагато світліша і мудріша за мене, – гірко зауважила Намі.

          – Що б там не народилося – краще воно чи гірше, – ніколи не стало б колишньою Ідзанамі, коханою Ідзанакі, – уперто відповіла їй Аматерасу. – У світі ніщо не повторюється. Тому боги зібралися на раду, аби вирішити, в яке тіло слід помістити твій дух. Воно мало бути витривалим і міцним, щоб ти встигла приборкати свої вогняні сили доти, поки Пам’ять повернеться до тебе. Але скільки ми не шукали, скільки не сперечалися один з одним, а оболонки, здатної стати твоїм вмістилищем, так і не знайшли. Зрештою ми всі зійшлися на думці: потрібно створити щось абсолютно нове, поєднавши всі бажані якості в одній живій істоті. І ми це зробили. Створіння, якому дали життя, було схожим  головою на лева, а тілом – на змію. Воно жило під водою, яка постійно охолоджувала його, і рідко вибиралося на сушу. Воно цілком могло містити в собі твій могутній дух і управляти блискучим розумом. Але нас, творців, бентежила обмеженість його свободи: те, чого можна навчитися на землі, під водою не знайти. Порадившись між собою, ми нагородили створіння крилами та вивели його з моря. Тепер воно вільно ширяло у повітрі. Здавалося, ми от-от досягнемо наміченої мети.