Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Бо я тебе розумію. І не так мені вже й байдуже на всіх, як кажуть інші.

Я боляче смикаю кутиками вуст, розуміючи, на що він натякає, з ким він мене порівнює.

— І тобі справді важко. У тебе так швидко скачуть гормони через перепади сили та кількість нової інформації, через ув’язнення та ці смерті, що часом я пишаюся твоїми нервами.

— Такі собі в мене нерви…

— Такі вже обставини. Але… Святий Духу, я казав тобі, що через тебе моє життя ледь не полетіло шкереберть? Це сталося майже пару місяців тому, коли ти зайняла мою територію.

— Що?

Я переводжу очі на його долоні на моїх плечах і знову натрапляю на янтарний перстень.

— Той розвалений корпус з малювання. Я роками ховався там від магів та відпочивав. Ніхто туди не заходив. Ніколи. А я обожнюю малювати. Особливо на старих полотнах та вугіллям. У тиші та спокої. Годинами.

Я округлюю очі, згадуючи останні місяці.

— На початку навчального року я прийшов туди, і там, серед моїх начерків, спала дівчина, — він ледь сміється. —  Довелося піти, а коли я повернувся наступного разу, то помітив ескізи одягу, силуетів та зачісок. Ще ти малювала вугіллям губи різних форм. Не знаю як, бо ти завжди спала, коли повертався. Подумав, що живеш нічним життям.

— І ти ніколи мене не торкався? — вихоплюється. — Щоб допомогти та зрозуміти, що я — рейлі?

— На тобі не було підвіски, — тисне плечима Люци, розтирає долонями мої плечі. — Тут до тебе ніхто правил не порушував. Ну принаймні я не помічав. Та й одяг в тебе був схожий на той, що носять звичайні мешканці Терри. Тільки зараз розумію, що майже не з’являвся серед магів, занурившись у навчання та забувши про реальність. Але ти справді так міцно спала… Я намагався тебе розбудити. Може, тобі пощастило через те, що на тобі було багато одягу та ковдра, тому я так і не торкнувся шкіри. Я... інколи тебе там не було, а навіть коли я повертався й бачив тебе в сплячці, то просто малював собі далі.

Я намагаюся здатися менш червоною, аніж є насправді.

— Я бачив, як Суджі вбила Мері. Я хотів підійти до неї, але не зміг. Хотів піти до адміністрації, але паралельно глянув крізь старі вікна до середини корпусу. Ти сиділа на підлозі та малювала. Це вперше я побачив тебе за роботою. А ще… ну ти плакала після того, як Ру спалив твій рюкзак. Власне, допоки я йшов до ректора, Мері вже віднайшли. Я задивився. У Суджі, схоже, була жахлива паніка, бо вона вкинула труп до прозорої магічної води.

— Можна менше про труп? — хриплю. — Ти малював біля мене, поки я спала на підлозі поруч?

— Так.

О Святий Духу…

— Але ці малюнки справді зачаровували. Вони були такі само чорні, як мої. Такі різкі.

— То це ти малював ноги, руки та пальці?

— Я люблю людську анатомію, — хмикає Люци. — І довгі ноги. Вони гарні на аркушах. Та старих аркушах все дивовижне.

Я горю. Палаю, зачарована його очима. Шокована тим, що на чоловічому обличчі проступає рум’янець.

— Тобто ти знав, що я сплю там, Ру весь час діставав мене, і ви ніколи не розповідали одне одному про дивну дівчину?

— Пару разів… насправді я дуже багато вчився, тому думав, що ми кажемо про різних людей. Він же про рейлі казав, а я бачив замучену студентку, істинного мага.

Люци нарешті відпускає мене й вирівнюється, усмішка спадає з його обличчя, а погляд ковзає кімнатою прямо до Ру. Протираючи сльози, я також обертаюся до вогневика, котрий сидить з роззявленим ротом.

— Я просто в шоці, — коротко каже рудий. — Такого я ще не бачив. Браво.

Чи прислухаюся я до поради Люци? Звичайно. Після того, як врятую Суджі, а тоді втечу геть.