Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

Розділ 28

Спілкуватися з Ру дуже емоційно виснажливо. Постійно потрібно сперечатися та давати відсіч. А я така втомлена й розгублена, що просто не можу шукати геніальні відповіді та вигадувати нову лайку. Бути Ру занадто виснажливо.

Я з п’ятнадцять хвилин доводила, що рейлі не може бути разом з магом, що це приниження та рабство, а Ру співав тупі небилиці про щире кохання та роль жертви. Я кілька разів зривалася на нього, підходячи так близько, що готова була схопити за підборіддя та стиснути до болю, аби він нарешті замовк, але величезний вогневик підіймався назустріч, тому хутко відступала.

Слід було взувати підбори.

Під час нашої чергової суперечки (про найкращий колір?) з триповерховою лайкою та особистими образами, Люци нарешті прочиняє двері до палати.

Він спиняється, дивиться на мене, тоді на Ру, знову на мене й врешті виголошує:

— Ні.

Вогневик вже ладен піти назад, але я зіскакую з підвіконня, рушивши до нього.

— У такому разі не заважай нам! Ти що, ректор, щоб наказувати мені? Я навіть його не слухаюся!

Тепер хлопець змінює маршрут та рушає прямо на мене, стишуючи голос:

— Щоб мені потім знову тебе рятувати? — шипить він мені прямо-таки обличчя. Магія крутиться довкола, але не проникає досередини, чекаючи на доторк до шкіри. Я витримую цей звичний карий погляд, тримаючи себе в руках.

— Твоя допомога мені не потрібна, — смикаю плечима, вивчаючи чоловіка з-під лоба.

— Так це тепер називається? А якби я тебе тоді не витягнув? А якби я тебе не поцілував? — він починає не на жарт сердитися, але при цьому голос лишається тихим і стриманим. — Що б тоді було? Ти б упала замертво. Ось що було б.

— Здохла б і по всьому! Тобі то яке діло!? — мій голос зривається, коли ступаю крок вперед. Люциліан тяжко зітхає, приклавши долоню до очей. Я відчуваю, як бринять сльози на віях і нічого не можу з собою зробити. Ці спогади стискають горло, давлять істерикою та забирають всі слова.

То був жахливий день. Я вірила в те, що помру, чула, як серце от-от вибухне, а тепер і досі бачу кошмари, де танцюю та помираю. Мене кидають у воду, неначе Мері. Я горю живцем. Моє серце зупиняється, я захлинаюся водою, дерева втягують мене в землю, коріння проростає всередині тіла та голови.

Я боюся бути рейлі.

Люци щось шепоче, а тоді раптом кладе свої долоні мені на плечі та стискає їх. Чоловік схиляється, щоб наші очі були на рівних, і заглядає в саму душу.

— Гвен мертва, Дінаро.

Мої брови вигинаються від жаху, губи розтуляються:

— Але ти сказав…

— Я думав сказати правду пізніше, бо ти прибігла до Ру боса та нажахана. Ти дивилася крізь світ, тому я не хотів налякати тебе ще більше.

Я відчуваю, як сльоза от-от покотиться щокою і через це почуваюся огидно, однак надто сильно боюся за власне життя та хочу забратися звідсіля світ за очі. Кусаю вуста, формулюючи думки:

— Коли вона?..

— Одразу. Ніхто, навіть водники не змогли врятувати її. Те, що Суджі того дня вдалося врятувати Бруну… це дар. Вона змогла вплинути на чужу озвірілу стихію, зламати її. Остін згорів, хоч вогневики й намагалися витягти полум’я, але не вийшло. Божевілля не піддається, і ніхто не знає чому. А Суджі змогла. Мені варто було побачити її тут пів року тому, щоб впевнитися в могутності… Можливо, вона б змогла врятувати Гвендолін…

Я опускаю очі, судомно видихаючи. Стискаю вуста, вкладаючи в цей порух усю лють, аби припинити бісові ридання, і дивовижно, але мені це вдається.

Я сильна, я стою на ногах…

— Думай про себе. Будь ласка. Вдихни та видихни, заспокойся, — вогневик сильніше стискає мою сорочку, знову звертаючи на себе увагу. — Спочатку завжди думай про себе. Це чудово, що тобі не байдуже на Суджі, хоча ти намагаєшся змусити всіх вірити, ніби ти беземоційне та нахабне стерво. Але роби лише те, що насамперед не нашкодить тобі, добре? Хіба Суджі рятувала тебе, коли ти відбувала її покарання?

Я намагаюся вирватися з його рук, але врешті підводжу очі на м’яке чоловіче волосся. Так, мабуть, я запала. Закохалася в цю доброту, щирість, усмішку. Це ніжне серце, цю турботу, спокій. Він був безпечною гаванню, де я хотіла сховатися від цього божевільного світу. Він не такий запальний, як Ру, а тихий та затишний. Ідеальний.

Поруч із ним я ніби знову стаю тією Дінарою, якою була до Феєріалу. Веселою, ніжною та спокійною. Два місяці я борюся та огризаюся, втомлююся та падаю, і лише з Люци можу дозволити собі видихнути. Тяжко усвідомлювати, що закохана в того, з ким не зможу бути разом. Ніколи.

Не в цьому житті.

— Навіщо ти мені це пояснюєш? — ледь шепочу. — Тобі ж байдуже на всіх.

Люци усміхається, розглядаючи мої очі. Нехай він зробить два кроки назад. Я відчуваю, як магія лине до мене, вдаряючись об тканину сорочки. Не можна піддаватися цій спокусі. Я не рабиня. І борюся за те, щоб врятувати Суджі від такої самої долі. Так, вона не прийшла по мене, коли сиділа у Вежі, але я вчуваю її доброту. Те, як вона врятувала Бруну, не можна викреслити. Вона гідна кращого. Суджі така сама рейлі, як я, і мені відома її жага до свободи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍