Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

вже не мусить, як Вільгельм і його брат Лео, вмирати від туберкульозу. Європейською нормою стає вік за вісімдесят, або навіть за дев’яносто, як-то життя їхньої невістки Аліси або ж цісареви Зіти. Отто фон Габсбург, яка у свої дев’яносто п’ять років ще вельми активна й пояснює свою довговічність у такий спосіб (він відсилає як до модерних ідей про фізичну активність, так і до габсбурзького циклічного погляду на час): «Життя подібне до ровера. Поки крутиш педалі, рухаєшся».

Щороку теплішає навколо Лошині вода Адріатичного моря. Вітри мають ті ж імена, що й століття тому: Трамонтане, Шірокко й Бора, прокляття моряків із північного сходу. Із зростанням температури повітря зміняться і вітри, а мореплавцям доведеться підлаштовуватися. Не забракне праці й картографам, які мінятимуть берегові лінії. Старі габсбурзькі карти втратять свою цінність із зростанням рівня моря. Виміри його провадитимуться з гарного молу в Ровенській затоці, де ерцгерцог Карл-Штефан ставив свої судна. Оранжевий лишайник щороку ростиме трохи вище на скелях, оранжевий окис заліза щороку знебарвлюватиме трохи більшу частину схилу.

Таким є дарунок двадцятого століття двадцять першому. Море, останній клаптик вічности для Габсбургів, стало мірилом часу. Глобальне потепління — ось і все, що залишається від історичної неминучости.

В українському місті Львові немає габсбурзьких палаців. Якби Вільгельм досяг своїх амбіцій, то, можливо, залишив би по собі кам’яний слід у Львові — так, як його батько на Лошині та в Живці. Замість цього Вільгельм був свідком того, як містом правили владці з Варшави, Берліна та Москви. Подібно до острова Лошинь на іншому краю старих габсбурзьких володінь, Львів у двадцятому столітті потерпав від ідеологічних імперій лівиці та правиці. Однак нацисти та совєти спричинили значно більших страждань, ніж італійські фашисти та югославські комуністи.

У повоєнні десятиліття Львів залишився найбільш гордим з усіх українських міст, навіть за совєтського правління. Нині це найпатріотичніше місто незалежної України, бідної демократичної країни, яка долає численні виклики. У тихому закутку міста тепер є невеличка площа, названа на честь Вільгельма, чи радше Василя Вишиваного. Єдиною її оздобою є чорно-білий вуличний знак. У центрі площі лежить сірий цоколь, на якому немає пам’ятника. Зате тут є гойдалки, розфарбовані в яскраві кольори. Площа Василя Вишиваного є дитячим майданчиком.

Літньої днини на лавці сидять бабусі, які доглядають за своїми внуками. Жодна з них не може сказати, ким був цей Василь Вишиваний. Я розповідаю їм Вільгельмову історію, вони слухають і кивають — так наче щодня з’являється особа з іноземним акцентом і додає до національного пантеону Габсбурзького принца. Мої думки мандрують, око приваблюють відблиски сонця у бузковому волоссі пань. Вони повертають голови, і я вслід за ними. їхні внуки бавляться на порожньому п’єдесталі пам’ятника — пам’ятника, якого ще немає.

Оскільки ця книжка закінчується ними, вона закінчується початком.

Слово подяки

Неймовірно сміливі походеньки Вільгельма фон Габсбурга залишили по собі письмові джерела дюжиною різних мов у понад двадцятьох європейських архівах. Передовсім я хотів би подякувати працівникам архівів за їхню допомогу. Особливої подяки заслуговують Вожена Гусар із Польських Державних Архівів у Живці, а також Леопольд Ауер із Haus-, Hof-, und Staatsarchiv у Відні. Я хотів би висловити вдячність Ірині Вушко та Реєві Брендону, які надали мені важливі українські та німецькі архівні джерела. Розмови з цими двома особами вплинули на мою власну інтерпретацію подій. Мушу також визнати величезний борг перед Іваном Бажиновим, який виявив неабияку щедрість із власним часом і результатами досліджень у Києві. Він, більш ніж будь-хто інший, допоміг мені зрозуміти обрис раннього життя Вільгельма. Тим, що час, який я провів у Польщі, приніс плоди, я значною мірою завдячую Анджеєві Васькевичу, Катажині Єсєнь та Анджеєві Пачковському.

Оскільки інших інтерпретацій життя Вільгельма фон Габсбурга існує так мало, я хотів би згадати науковців, чия опублікована праця на цю ж тему передувала моїй: Вольфдітера Біля, Юрія Терещенка, Тетяну Осташко і Василя Расевича. Татьяна Лоркович і Сюзенн Робертс, працівниці Пам’ятної Бібліотеки Стерлінга при Єйльському Університеті, виявили неабияку готовність допомогти — допомога ж їхня перевершила сподівання. На кінцевих стадіях моїх досліджень стрункіше сформулювати деякі аргументи мені допомогли лекції у Гарвардському та Корнельському університетах, а також на Англо-американській конференції у Лондоні. Я вдячний за можливість дискусії, що її надала мені Робітня з Російської та Східноєвропейської історії у Вашингтоні, округ Колумбія, Семінар Інституту Ремарка у Нью-Йорку, а також Робітня «Переходи до Модерности» у Єйлі. Хоча всю відповідальність за цю книжку мушу взяти на себе сам, я дуже радий визнати, що обговорення пішло їй лише на користь.

Окремі розділи покращено після критики з боку Керен Олтер, Голі Кейс, Іштвана Деака, Тимоті Ґартона Еша, Ізабел Галл, Джовани Кнежевич, Г’юго Лейна, Анджея Новака, Домініка Райла, Стюарта Рейчелза, Мері Лу Робертс, Майкла Снайдера, Пйотра Вандича та Ларі Вулфа. Марсі Шор і Ненсі Вінгфілд щедро погодилися прочитати і прокоментувати повну чернетку рукопису. Ернст Рутковський, Скот Спектор і Матті Бунцль ласкаво поділилися зі мною своїми неопублікованими статтями. Розмови з Полом Лавердюром і Тірзою Летимер збудили мою увагу щодо важливих джерел. Елізабет Ґроссегер та Денієл Уновський відповіли на запитання щодо святкувань 1908 року; Марина Каттаруцца, Елисон Франк та Меріон Вуллшлеґер розповіли мені про Істрію. І. І. Снайдер та Крістін Снайдер познайомили мене з Мальтою. Ден Шор відповів на питання, що стосувалися опери, а Саша Зейлігер — російської мови. Іґл Ґлесгайм надіслав мені чеські матеріали; Владислав Гриневич знайшов протоколи допитів у Києві. Олег Турій дав мені рідкісні книги про редемптористів. Ґалін Тіханов і Аделіна Ангушева-Тіханова допомогли мені в осмисленні часу та східнообрядного християнства.

Низка людей, місць та установ посприяли подорожам, дискусіям та роздумам, що знадобилися для того, аби пригадати атмосферу Габсбурзької монархії. Омер Бартов залучив мене до свого проекту «Пограниччя», а отже, і до особистої зустрічі зі східною Галичиною. Крістоф Мік і Zeit-Stiftung запросили мене до Львова у якнайслушнішу мить. Оксана Шевель навчила мене, як порівнювати Львів із Києвом, і розповіла багато іншого про політику української національности. Те, що я знаю з історії Хорватії, мені розповів Іво Банач. Готель Grbica, власницею якого була Леда Сірагуза, був досконалою вихідною точкою для проходів островом Лошинь; Ледин чоловік Джованні побудував мені вітрильник. Кшиштоф Міхальский та його Інститут Наук Людини надали мені прихисток у