Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

Габсбурги користали з переконання, що вони є державою, а не її підданцями. Та чи не цього ж, зрештою, прагне вільна людина — належати до уряду, а не бути його знаряддям?

Навіть у прискіпливо контрольованій публічній сфері наших часів чужинці ще можуть долучитися до національної одиниці й упливати на національну політику. Зважмо на угорську й сефардичну єврейську спадщину Ніколя Саркозі у Франції, чи афро-гавайсько-індонезійське дитинство Барака Обами у Сполучених Штатах — а це двоє чільних політиків у двох найбільш націоналістично налаштованих країнах цілого світу. Принаймні в рамцях демократичних устроїв, де їхні голоси враховуються, усі громадяни мають певну міру контролю над тим, у який спосіб вони належать до своїх націй. Можливо, вони матимуть більше певности в нетрадиційному виборі, якщо зрозуміють, що засновники кожної нації були людьми неслухняними й непередбачуваними, чоловіками і жінками з уявою та амбіціями. Сталь кожного національного монументу колись була розплавленою.

Нація повернена вперед. Вона твориться і змінюється щодня. Якщо ми віримо в те, що нація живе у впорядкованих переказах історії, що їх нам дають наші чільники, то нашій історії кінець.

Епілог

У Живці, як і у Відні, з улаштуванням гучних святкувань пов’язаний певний ризик. Марія-Кристина Габсбург, що знову живе у замку в середмісті, не раз скаржилася. Бувало й таке, що вона погрожувала молоді запрошенням на торт. Замок, який уже не належить її родині, слугує місту як музей мистецтв. Частину фондів музеєві подарувала Марія-Кристина.

Марія-Кристина мешкає сама в невеликому кутовому помешканні, є такою собі гостею міста. Родинна броварня належить фірмі Heineken, що побудувала там власний історичний музей — із давнім обладнанням, рекламними плакатами у стилі art deco, відеомонтажами з Другої світової війни і моторними гідами із слухавками та мікрофонами. Навколишні верховини також змінилися. Снігові шапки на них нині тануть швидше, ніж коли Марія-Кристина була маленькою дівчинкою, зелень досягає вершин скорше і залишається на них довше.

Марія-Кристина, що вдягається в чорне, має сині очі, які споглядають, не контактуючи. Спроба зловити її погляд подібна до спроби зосередити взір на поверхні моря. Вона говорить міжвоєнною польською з провокативною швидкістю — так, наче історії не призначені для розуміння. У розмову вона вставляє французькі та англійські фрази — яких, можливо, сімдесят років тому її наставник навчив як розмовних. У вільній демократичній Польщі початку двадцять першого століття вона є живим символом героїчних польських Габсбурґів, які вибрали Польщу і страждали за свій вибір. Вона ніколи не прийняла іншого громадянства, крім польського, і не одружилася. Живецька мерія дбає про неї і допомагає влаштовувати відвідини.

Одного літа Марію-Кристину в Живці відвідала дюжина переможниць різноманітних конкурсів краси. Як і угода з Гайнекеном, ця подія надала добру рекламу для туристичного містечка, що бачило кращі часи. Королеви краси зустрілися із справжньою принцесою. Ймовірно, це була зустріч рівних. Із особами королівської крові нині панькаються, як не панькалися за часів її дядька Вільгельма, частково тому, що вони більше не висувають претензій на владу, а частково тому, що сам скандал став річчю банальною. Вільгельм, як своєрідний гульвіса, загравав із справжнім ризиком. Впродовж більшої частини свого молодого життя він не переймався чужими думками і був цілком безоглядним у власній сексуальній поведінці. Та коли він намагався відновити політичну кар’єру, його в Парижі присоромили популярні часописи 1930 років. Нині скандал уже не має сили приборкати королівське походження; саме це походження нині означає не набагато більше, ніж вроджену знаменитість. У зустрічі Вільгельмової племінниці Марії-Кристини із Міс Плейбой не було ані натяку на скандал. Це були лише світські плітки в регіональній газеті. Неймовірним чином Польща стала чимось дуже схожим на нормальну європейську країну.

Інший палац родини Габсбургів, на острові Лошинь, що нині належить до Хорватії, є дещо галасливішим. Вілла, будування якої Штефан завершив невдовзі по народженні Вільгельма, нині слугує санаторієм, який спеціалізується на лікуванні алергій. Улітку хорватські підлітки, розміщені по декілька в кімнаті, вистрілюють із відкритих вікон палацу гучною музикою з підсилювачів. Будівлю націоналізовано у багатьох значеннях цього слова. Належить вона державі, а представлено її як набуток нації. На споруді немає жодного зовнішнього натяку на те, що вона колись була мешканням Габсбургів, або що вона якось пов’язана з постатями польської та української історії. Сад навколо неї є національним парком. Через сто років після Штефанового відходу його екзотичні дерева і квіти ростуть далі, хоча заслугу в цьому приписують хорватському науковцю.

Минає час, усе міняється. Острів зустрів століття частиною Габсбурзької монархії з її стримінням до вічности й компромісами з адептами поступу націй. Пізніше він належав до фашистської Італії, був під правлінням режиму, що поділяв імперську прив’язаність до символів, але вірив і у величну італійську сучасність, що її прискорить геніальний чільник. Після Другої світової війни острів увійшов до складу комуністичної Югославії, чию систему легітимізувало переконання в тому, що поступальний рух часу ніс із собою поступ до утопії соціальної справедливости. Сьогодні він є частиною незалежної Хорватії, національної держави, яка з мертвотною блідістю повертається до віри двадцятого століття у те, що час несе національне визволення. Та сьогодні мірою національного успіху в Європі є не державна незалежність, а членство у Європейському Союзі.

Австрійські інвестори прагнуть купити віллу і реставрувати її. Дитячий майданчик у парку спонсорує австрійський банк — мабуть, заради добрих відгуків. Хорватська влада зволікає. Такій трансакції, мабуть, нелегко буде опиратися, коли Хорватія адаптується до законодавчих норм Європейського Союзу. Легко уявити собі, як давній шарм вілли відновлять і як її заповнять австрійці, що їх ностальгія за Габсбургами надитиме до палацу, збудованого ерцгерцогом, — або українці чи поляки, що думатимуть про Вільгельма та Альбрехта, чи радше про Василя Вишиваного та Кароля Ольбрахта, за їхніми українським та польським іменами. У зовнішньому парку відвідувачі ступатимуть помаранчевою стежкою опалих соснових голок на доріжках, що їх проклав Штефан. Вони шукатимуть простого фізичного здоров’я: золотого руна старих націй, чи радше населення Європи, яке старіє.

Нині населення Європи живе довше, ніж будь-коли раніше, а також краще. У міру можливості, європейці опановують час із допомогою кращої освіти, харчування та медицини. Пересічний європеєць має нині до них більше доступу — і кращого, — ніж габсбурзький ерцгерцог початку минулого століття. У більшій частині Європи ніхто вже не мусить, як Вільгельм, гинути у в’язницях тиранів. Ніхто