Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

Габсбурґи ще вважали себе великою військовою потугою, коли такою вже не були; європейці не плекають таких ілюзій. Звісно, що без війська Європейський Союз нічого не міг вдіяти, аби спинити югославське кровопролиття 1990-х років, як не міг і достатньо голосно висловити свою думку щодо американського вторгнення до Іраку 2003 року. Коли того ж року американський дотепник Роберт Кейган порівняв власну країну з войовничим Марсом, а Європейський Союз із люблячою Венерою, то повторював пораду, що її більш ніж п’ять століть перед тим Габсбурґам дав угорський король: «Нехай інші воюють! Ти, щаслива Австріє, одружуйся. Те, що іншим дає Марс, тобі дарує Венера». На відміну від Габсбурґів, Європейський Союз насправді не може збільшувати свої території через шлюб — але цій політичній одиниці не бракує залицяльників. Помаранчеві революціонери, які наступного року поставили намети на підтримку демократії, безперечно, перебували в таборі Венери, а не Марса.

Габсбурґи почувалися змушеними цивілізувати велику імперію шляхом поширення вказівок і бюрократії на східну Європу. Європейський Союз експортує цивілізаційну місію до самих країн-кандидатів, вимагаючи від них перед проханням про вступ покращити власні закони і просвітити власних бюрократів. Габсбурґи опинилися в оточенні націй, що їх частково самі створили. Європейський Союз оточено слабкими державами, що створені на його подобу.

Габсбург і європеєць Вільгельм мріяв про Америку. Він походив із володіння, що відзначалося національною толерантністю, і сам був свідченням тих можливостей змін та асиміляції, що були її дарунком. Як про Габсбурзьку монархію у часі Першої світової війни писав один із Вільгельмових сучасників, письменник Гуго фон Гофманшталь: «Якщо десь існує Америка, то вона тут». «Viribus unitis», латинський девіз цісаря Франца-Йосифа означає практично те ж, що й напис на Великій Печаті Сполучених Штатів — «Е pluribus unum». Перший каже: «Об’єднаними силами», другий: «Із багатьох одна». Вільгельма, якого навчено бачити країни як особисті нагоди, вабила країна можливостей. Він розповів совєтському допитувачеві, що хотів полетіти до Америки на дирижаблі, а габсбурзькому посадовцю — що прагнув емігрувати до Сполучених Штатів. У цьому, видається, був цілковитий сенс. Чи може для чоловіка, що обирав собі національності, бути краща країна, ніж та, що сама є вибором?

Скільки, зрештою, американських батьків-засновників народилися американцями? Рівно стільки ж, скільки й суб’єктів цієї книжки, що народилися українцями: жодного. Основоположники США народилися британськими підданцями різного походження — і стали американцями у процесі створення Америки. Те ж значною мірою стосується і ранніх поколінь українських політиків. Вільгельм народився Габсбургом. Казимир Гужковський, що запровадив його в політику; Андрей Шептицький, його найважливіший наставник, а також Ян Токарі, його приятель впродовж 1930-х років, — усі вони були українцями, що походили з польських шляхетських родин. Його військовим союзником в українських степах був Всеволод Петрів, який щойно долучився до української справи після того, як прожив життя росіянином. Постійним товаришем Вільгельма там само був Франсуа-Хав’є Бонн, який народився бельгійцем. Микола Василько, Вільгельмів напарник на мирних перемовинах у Бресті, був нащадком шляхетного румунського роду. Першим президентом України був Михайло Грушевський, мати якого була полькою. Грушевський був одним із двох найупливовіших українських істориків усіх часів. Другим був Іван Рудницький, який, за приписами юдейського релігійного закону, був євреєм[349].

Ці українці поводилися так само, як і американські революціонери, — вони чинили опір імперії, водночас стверджуючи, що втілюють найкращі її принципи; вони намагалися заснувати незалежну державу й таким чином створити для себе нову політичну ідентичність. Видатна відмінність полягає не в намірах, а в наслідках: українці не спромоглися з першої спроби збудувати державу. Їхні революційні війни, у яких брав участь і Вільгельм, завершилися поразкою, а не успіхом. Війни ці точилися за менш сприятливих обставин, із слабшими союзниками і проти безжальніших ворогів, аніж Американська революційна війна. Українську національну ідею не вдалося вписати у конституцію, як цього прагнув навіть монархіст Вільгельм. Замість цього, після поразок 1918–1922 років, український націоналізм підхопили радикали — частково люди розчаровані, частково циніки, частково представники чужих держав, що прагнули поневолювати й експлуатувати. Впродовж значної частини двадцятого століття крайня правиця і крайня лівиця зосереджували свою увагу на питанні етнічної належности — правиця через відчайдушну віру у приховану українську національну волю, яка могла визволити країну від комунізму; лівиця через те, що прагнула звести Україну до народної культури, яка потребувала совєтського правління. Та українська ідея, як і ідея американська, була за своїм походженням політичною. Ідея ця була справою вибору для Вільгельма, як і для його друзів.

Коли у двадцятому столітті визначати й регулювати національну належність почали держави з потужними поліційними силами і розширеними бюрократичними апаратами, здійснювати такий вибір стало важче. Батько Вільгельма хотів бути поляком, але за громадянство мусив підкупити польську державу землею і майном. Прагнув бути поляком і брат Вільгельма Альбрехт — але німці катували його і відібрали його власність за те, що він не визнавав своєї німецькости; після цього його землі захопили комуністи, які стверджували, що він насправді німець. Вільгельм хотів бути австрійцем і українцем, але австрійська держава скасувала його громадянство після того, як він загинув у совєтській Україні. Вільгельм помер 1948 року, Альбрехт — 1951-го, у темній середині двадцятого століття, коли вибір національної належности став майже неможливим. Поки в Польщі й Україні при владі залишалися комуністи, життя цих двох осіб не можна було ані наслідувати, ані записати.

Спокусою було б, звісно, трактувати їхню трагедію як справу минулого. Зрештою, Польща та Україна є нині вільними країнами, в яких панує демократія. Та навіть найвільніші з нинішніх суспільств не дозволили б такий вибір, який зробили Габсбурги. Держава, а також ринок, класифікують нас за допомогою знарядь і з точністю, що у Вільгельмові часи була немислимою. Життя, подібного до його життя, не буде вже ніколи. Сьогодні було б неможливо видавати себе принцесою Яви в Європі, як це робила Мата Гарі, або тримати по одній дружині на кожному узбережжі Америки, як Анаїс Нін. Може, це й не так зле. Та, безперечно, здатність творити і змінювати тотожність лежить близько до осердя будь-якої ідеї свободи — чи то свобода від утисків інших, чи свобода стати собою. У свої найкращі часи Габсбурги мали таку свободу, якої ми не маємо — свободу винахідливого й цілеспрямованого самостворення. Помилкою було б віднести її на рахунок категорій занепадництва і звиродніння, як це не раз чинилося у двадцятому столітті.