Уляся Смольська - Назавжди, Уляся Смольська

          - Привіт! – на порозі стояв Леонід з великим букетом червоних троянд. Він посміхався своєю чарівною посмішкою.

          Я кинулася до нього в обійми і припала до грудей. Нарешті! Нарешті він зі мною! Я готова була прокричати ці слова на весь світ.

          Емоції захлиснули мене. Не в змозі стриматися, я розплакалася. Міцно обіймаючи, Леон пригорнув мене до себе. Він зарився обличчям в моє волосся і тихо шипотів: «Кохана моя, малесенька моя, як я скучив за тобою». Я слухала його слова, насолоджуючись рідним голосом. Сльози радості стікали по моїх щоках.

          Ми так і стояли в коридорі, навіть не намагаючись відступити одне від одного. Немов боялися, що хтось з нас вмить щезне. Леон лагідно погладжував мене по спині, що допомогло втихомиритись моїм емоціям.

          - Коханий, я неймовірно скучила за тобою! – промовила, я нарешті заспокоївшись.

          - Запросиш мене до себе? – запитав Леонід і посміхнувся.

          Я кивнула і теж посміхнулась. Ми зайшли в квартиру, зачинивши за собою двері.

          - Де твої батьки? – спитався Леон, знімаючи верхній одяг. – Я ще й досі з ними не познайомився.

          - Якщо дочекаєшся, то будеш мати нагоду це зробити, – сказала я, не відводячи погляду від нього. – Вони будуть пізно.

          - Дочекаюсь, – впевнено промовив Леонід і підійшов впритул до мене. – Я нікуди не поспішаю.

          Він нахилився до мене і пристрасно поцілував. Від задоволення я замружила очі і віддалася почуттям, що нахлинули на мене.

***

          Ми з Леоном сиділи на дивані у вітальні. Я показувала йому свої дитячі фотографії, паралельно розказуючи кумедні історії зі свого дитинства. Він сміявся і казав, що маленька Діанка була дуже пустотливою дівчинкою.

          Поки ми роздивлялись фотки, кава, яку я заварила, вже встигла охолонути. Я сиділа в його обіймах і весело сміялась, коли він вкотре жартував над моїми дитячими знімками.

          - Слухай, – сказала я і підняла голову, щоб подивитись на Леона. – А чому в нас немає спільних фоток?

          - Негайно виправлю це непорозуміння, – Леон витягнув з кишені смартфон і сфотографував мене.

          - Ей, ти мене не так зрозумів! – сміючись, промовила я.

          Леонід обійняв мене і направив камеру на нас. Налаштувавши автоспуск, він натиснув кнопку і телефон почав робити фотки одна за одною. Ми дурачилися, корчачи  кумедні гримаси. Я повернула обличчя до нього і припала поцілунком до його вуст. Ми цілувались, а телефон все клацав, фіксуючи наші зображення в пам’яті.

          Почувся звук ключа, який провернувся в замку. Вхідні двері відчинилися і в квартиру, тихо сміючись, зайшли батьки.

          Я відсахнулася від Леона і присіла на край дивану. Моментально з’явилась внутрішня напруженість, яка зробила мої рухи скованими.

          Мама з татом зайшли в кімнату, здивовано дивлячись на Леона. Він підвівся з дивану і підійшовши до мами, представився:

          - Леонід, – легенька усмішка торкнулась його вуст.

          - Надя, – люб’язно посміхнулася мама і протягнула йому руку, щоб привітатися.

          Він легко потис її руку і звернувся до тата.

          - Богдан, – тато потис Леонову руку, уважно дивлячись на нього. Вони дивились одне одному в очі, не переводячи погляд.

          - Діанко, ходи зі мною на кухню, – почула я голос мами. – Допоможеш мені.

          На дерев’яних ногах я пройшла повз тата і Леоніда, і неохоче пішла за мамою.

          Мама зачинила за нами двері. Вона подивилась на мене і з захватом промовила:

          - Доню, а ти не говорила, що Леонід настільки симпатичний.

          Її слова змусили мене зніяковіти. Я посміхнулася й знервовано заложила руки на грудях.

          - Зробимо каву і підемо до них. Думаю, їм стане часу, щоб вияснити стосунки і не прибити одне одного, – сказала мама і розсміялась.

          Поки я чекала, щоб вода в джезві закипить, я в голові перебрала тисячу варіантів, про що в цю мить говорив тато й Леонід. Я заварила каву і налила її в горнятка. Мама вийшла з кухні і попрямувала у вітальню. Страшенно хвилюючись, я пішла за мамою.

          Коли ми зайшли в кімнату, тато з Леоном сиділи на дивані і спокійно розмовляли. Я була вражена. Побачивши нас, вони замовкли на секунду.

          - Хлопці, кава готова, – промовила мама і поставила чашки на столик. - О, бачу, Діана показувала Вам старі фотографії?

          - Так, – він взяв горнятко і зробив ковток. – Неймовірно милі фотки. - сказав Леон, посміхаючись. – Особливо подобаються спонтанні. Вони наче живі. Ось, як наприклад, ця.

          Леон взяв фотокартку, на якій я показувала татові язика. Мені тут було чотири роки. Батько тримав мене на руках і щасливо посміхався.

          - Якщо Ви не проти, я б хотів взяти деякі з цих фотографій на певний час, – він подивився на маму, а потім перевів погляд на мене. – Хочу прикрасити ними нашу вітальню.- промовив він, звертаючись до мене.

          - Ви живете разом? – з неприхованим подивом у голосі, спитала мама.

          - Так, – в один голос сказали ми з Леонідом і перезирнулися.

          Нарешті я сповістила батьків. Я була настроєна на конфлікт, який би мав зараз виникнути. Та його не послідувало. Мені наче камінь з грудей упав. Полегшено зітхнувши, я відчула легкість на душі , наче поневолений птах вирвався на свободу.

         В очікуванні татової реакції, я подивилась на нього. Але він ніяк не відреагував. Я зрозуміла, що Леон вже сповістив йому цю новину.

          - Надю, допоможете обрати декілька? – спитався Леонід, показуючи на фото. – Я покладаюся на Ваш смак.

          Мама мило посміхнулася і почала гортати фотоальбом, у пошуках кращих зображень. Спостерігаючи за ними, я тішилась, що все обійшлось і знайомство Леоніда з моїми батьками пройшло в спокійній обстановці.