Валерій Павлович Лапікура - В Багдаді все спокійно

хлопець не дав жодного свідчення проти будь-кого з ваших працівників. Хоча тиснули на нього певні ідіоти в погонах дуже і дуже сильно. Погодьтеся, в наші часи це чогось вартує.

- Аргумент вагомий. Дякую і візьму до уваги. Але я так думаю, ви прийшли до мене не для того, щоб гратись у Діда Мороза.

- Так, ще не сезон. І потім - у мене ніколи не було симпатії до цього придурка з бородою з вати. Я навіть листів йому ніколи не писав.

- От чому ви пішли в міліцію. Кажіть, що там у вас іще?

- Наскільки я знаю, покійна медсестра відповідала за видачу і контроль сильнодіючих ліків. Або, не при Щербицькому кажучи, наркотиків.

- Відповідала. У нас передбачена окрема посада для цієї справи. Специфіка клініки: направляють з областей найважчих хворих, багато з них, на жаль, невиліковні, тому мусимо полегшувати страждання. Звісно, під суворим контролем. Така у нас гуманність.

- У нас у міліції - теж. Відтак я дуже прошу вас: негайно, а головне - з власної ініціативи перевірити наявність цих препаратів і правильність їх використання.

Медичний академік навіть не обурився. Він вибухнув:

- Ви хоч розумієте, на що натякаєте?!

- Розумію. І не натякаю, а кажу прямо. І несу за це повну відповідальність. Підстави? Прошу: встановлено, що вбита сама впустила вбивцю до своєї квартири. Отже, вона його знала і довіряла. А коло знайомих покійної ні для кого не є секретом. Як і її специфічні уподобання щодо відбору статевих партнерів. Як це в народі називається - не наважуся вимовити навіть у цих стінах.

- Це що - натяки?

- Констатація. Приміром, за абсолютно вірогідними даними слідства, вашу зразкову працівницю збуджували лише високі посади і вчені звання.

І тут академік несподівано завівся:

- Та що там її збуджувало! Які звання, які посади! Лежала піді мною, як корова! Відробляла зайву зміну - і не на дурняк.

Потім заспокоївся, сів і почав виправдовуватися:

- Ну, звісно, молода, все, що треба, на місці і в достатніх кількостях. І, ясна річ, акуратна, дуже. Потім, білизна - вищий клас! Косметика імпортна. Ну, тут, правда, я трошки постарався. Щось там з відряджень привіз, щось із «Берізки». Що ще? Ноги завжди голила. Не те що деякі наші провідні фахівці… пробачте, я, здається, відволікся.

- Заспокойтеся, будь ласка. Слідство вже встановило, що ніхто з тих, із ким вона відробляла зайву зміну, не міг її вбити. Та ще в такий звірський спосіб. Не той у вас контингент. Картина злочину, як любить казати наш Генерал, не вписується в особистісні характеристики підозрюваних.

Академік іронічно глянув на мене:

- Блажен, хто вірує. Ідеалісти ви з вашим Генералом, щоб не сказати гірше. Диплом медика, навіть якщо це доктор медицини, то ще не гарантія, що одного дня в людині не прокинеться звір. У вас є час? Тоді я накажу принести… вам що, чай, каву?… до речі, яку іноземну мову вивчали?

- Думаю, що англійську. Принаймні ті слова, що схожі на наші, перекладаю без словника.

- Тоді посидьте, подивіться, як виглядає справжня капіталістична преса. Лондонський «Таймс». Купив минулого тижні у Варні, на конгресі медиків. Уявіть собі - болгари вільно продають. А я поки що віддам розпорядження щодо термінової перевірки. У нас хоча і не колгоспна амбулаторія, але й не дарницька фабрика медпрепаратів. Те, що вас цікавить, з’ясуємо оперативно.

Каву подали через п’ятнадцять хвилин, перегляд фотографій і карикатур у товстелезному номері буржуазної газети зайняв удвічі більше часу. Деякі короткі підписи і заголовки я сяк-так подужав. Одне слово - година пролетіла непомітно. Та мій розслаблений настрій миттю розвіявся, як тільки академік повернувся до кабінету. Він був чорніший чорної землі (спасибі Тарасу Григоровичу, точніше не скажеш).

Мовчки відкрив шафу, дістав вірменський коньяк, два бокатих кришталевих гранчаки, професійним жестом відкоркував пляшку і налив нам обом мало не по вінця. Хоча під шкірою у нього ходили жовна, однак руки не дрижали. Я пригадав, що про академіка казав Генерал: «Хірург Божою милістю! Все, що треба, навпомацки виріже».

Випили не цокаючись, як на поминках. Академік відсьорбнув свою, давно захололу каву і нарешті висловився:

- Сучка! Сільське фригідне сучило! Недостача самого тільки морфію за цей рік - двісті п’ятдесят ампул. А у нас надворі що?… То ж то й воно. Решту знеболюючих препаратів поки що перевіряють. Далі візьмуться за попередні роки. Можете сказати, скільки вона на цьому реально заробила?

- Маєте на увазі: якщо продавала не хворим, а наркоманам?

- Так.

- Грам сухого морфію у київських любителів кайфу коштує сто карбованців. Можете підрахувати ціну однієї ампули в залежності від концентрації.

- Великі гроші, дуже великі.

- Цілком можливо, що потягне на розстрільну статтю. Хоча, вибачте, кого розстрілювати? Вона вже свою «вищу міру» одержала, та ще й як!

- А я ж то думаю, чого це мої лікарі скаржаться на колег з областей. Мовляв, ті надсилають нам таких безнадійних, що навіть морфій не допомагає. А воно он що!

- Серед таких хворих була матір нашого Генерала.

- Так, я пам’ятаю. Давайте я ще наллю, якщо не