Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

Коридор звужувався і ставав усе крутішим. Він побачив, що зусібіч оточений каменем. Ставало холодніше, вітер свистів навколо нього, попри те, що стіни сходового колодязя були щільні й тісні. Розпечений метал запальнички обпікав пальці, і він непокоївся за вогник, що танцював на вітрі.

Він оступився, посковзнувся і мало не впав. Зрештою зупинився. Його серце калатало. Вітмен дав нестерпно пекучій запальничці охолонути, потім знову запалив її й далі рушив униз. Він повільно водив вогником навколо себе. Скрізь, наче почорнілі маріонетки, рядами лежали скелети, де-не-де нагромаджені поверх інших. Деякі були свіжіші за інших, і їхні кістки відблискували у мерехтінні запальнички. Решта були розтягнені по кісточках і об’їдені пацюками, поросли пилюкою і павутинням. Дитячі скелети.

Невдовзі сходи скінчилися, і Вітмен опинився у великій кімнаті. Він підхопився на ноги. Тримаючи високо над головою запальничку, побачив, що кімната витягується вздовж і вшир, на всі боки.

Підлога була усіяна маленькими скелетами. Їм не було ліку. А навколо них — цілий склад целулоїдної плівки.

У кутку лежало тіло з обвугленої плоті й кісток. Череп ледве тримався решти скелету. Рештки внутрішніх органів досі виднілися з тулуба.

Він прийшов надто пізно. Стояв, дивлячись на неї — грубо зшиту ляльку.

З раптовим свистом від дверей сховища повалили густі клуби диму й вогню.

Він обернувся назад, до кімнати.

Там був скелет дитини, лише один із десятків у підвалі. Мотузки, що зв’язували маленькі ручки, лежали під білим шаром пилу поверх кісток. Скелет лежав на боку, скорчений. Місцями він геть розсипався.

Поверх нього лежав медальйон у формі серця зі срібною філігранню, білою емаллю посередині й тонким срібним ланцюжком. Сріблясте покриття місцями стерлося, оголивши металеву основу внизу.

Він опустився на коліна і взяв медальйон у долоню. Викарбувані на зворотному боці ініціали поблякли, але досі були помітні, прикрашені всередині зображенням пташки-нерозлучника. Він натиснув на крихітну скобку, розкриваючи медальйон. Дивився на світлини, що усміхалися до нього зсередини. З обох боків — вицвілі знімки. Ліворуч фотографія Кейт, праворуч — Алекса Вітмена. Мама і тато. Його серце тануло від смутку.

Він простягнув руку до залишків скелета, а тоді передумав. Варто лише торкнутися її, і тіло розпадеться, а він залишиться з самими лише уламками. Саме так полум’я і настигне його. Вітмен збагнув, що не може пригадати, якою на вигляд була його донька. У пам’яті спливали окремі риси: її біляве волосся, таке тонке і легке, її розкосі очі, маленькі білі зуби, вигин шраму на підборідді з того разу, як вона впала з велосипеда. Він міг уявити ці деталі, але не міг з’єднати їх у єдине ціле. Бачив, як вона кружляє доріжками Медоуз, сміючись, але її обличчя обернене в інший бік. Намагався згадати її такою, якою вона була того дня, згадати її обличчя у променях сонця, але бачив саму лише темряву.

Вітмен простягнув руку і провів уздовж того, що колись було доньчиним обличчям, а тоді заплющив очі. Сльози з убивчими судомами підіймалися у нього в грудях.

Вона з’явилася нізвідки. Він відчув, як ніжні пальчики повільно витирають сльози з поверхні правої щоки. Вії м’яко лоскотали його обличчя. Вона пахла жимолостю. Він не розплющував очей — не хотів ворухнути й м’язом зі страху, що ілюзія розвіється.

Знов почувся шепіт, тільки тепер він не відчував страху. Чиїсь голоси пошепки промовляли слова втіхи. Його осяяло: увесь цей час вони розповідали історії, які завжди любили. А тепер і його власна історія була серед них.

Він розповів їй, як за нею скучив. Як йому шкода. А тоді вона потерлася носиком об його ніс. Її пальчики ніжно обмацували його обличчя, починаючи зі щоки.

— Я теж за тобою скучила, тату, — прошепотіла вона йому на вухо.

Він розплющив очі — вона була досі там, ніжно обіймаючи його. Він схлипував, розповідаючи, як її любить, як боляче йому було без неї.

Дивився у полум’я, що обступило їх.

Діти. Юрби дітей, які бігають довкола у вогні, сміючись, граючись, оточивши їх у фантасмагоричному хороводі всередині полум’я.

Він дивився на язики вогню, що майже дісталися до нього. Страху не було. Йому здалося, що він чує звуки вдалині: крики, стукіт сокири, що врізається в дерево — то прийшли його рятувати. Він подумав був тікати. Але тоді вже не зміг би бути зі своєю донькою.

Він міцно обійняв її. Розумів, що йому даровано можливість ще раз викликати в неї усмішку. Це полум’я може стати їхнім фінальним спогадом, доки він не зробить свій останній видих, дивлячись їй у вічі. І вони танцюватимуть на відкритих луках, де досі гуляють вітри, і завжди літатимуть разом, і нарешті втечуть туди, де жодні кошмарні сни ніколи їх не наздоженуть.

Слідчі стверджували, що перший вибух відбувся над нічним клубом «Ля Бель Анжель» у завулку Гесті, а потім поширився нагору шахтою дев’ятиповерхового будинку. Еліот Беренджер розмістив купи целулоїдної плівки і бомби щонайменше в трьох інших місцях, звідки було рукою подати до квартири на Блер-стрит. Частина Старого міста залишилася в руїнах після того, як по ній пройшовся вогонь. Понад сотні людей довелося тікати з домівок. Пожежа не вгавала кілька днів, майже досягнувши Адам-Гаузу. На боротьбу з нею було кинуто понад вісімдесят пожежних. Стільки будівель було зруйновано: нічні клуби «Лока» і «Ля Бель Анжель», вар’єте «Золочена куля» — майданчик для проведення фестивалю мистецтв. Вогонь винищив зсередини частину факультету інформатики Единбурзького