Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

Жар був страшенний, полум’я збігало нагору по стінах.

Він рухався крізь клуби диму, натягнувши пальто на обличчя. Тоді він і почув шепіт. Вітмен озирнувся. Дим був такий густий, що він бачив лише на кілька футів перед собою.

До нього шепотіли книги. Кроки, що луною віддалялися від нього. Тихий сміх, немов дитячий. І знову шепіт, нерозбірливий, до якого приєдналися інші голоси.

Щось прослизнуло повз нього. Ще до того, як із диму з’явилася тінь, він уже знав, хто це.

Плуто пройшов повз книжкові полиці й раптом зупинився. Він облизав лапки і пильно подивився в очі Вітмену, наче закликаючи його наблизитися. Язики полум’я навколо звіра смарагдами відбивалися в котячих очах. Вітмен зрозумів, що відповіді на його питання лежать за тією бібліотекою.

Старе місто лежало під покривом отруйного темно-вохристого диму, що здіймався над місцем пожежі, у якій згорала пам’ять.

З вікна лікарні, де, наче в дзеркалі, відбивалися вогні вуличних ліхтарів, зелені Еленині очі невідривно дивилися на заграву. Її горло досі пам’ятало ядучий запах — суміш вогкості, паленого дерева і диму.

«Що я накоїла?» — думала вона. Усе, чого вона хотіла, це щоб Вітмен і Еліот відволікли один одного, аби вона мала можливість забрати кадри з квартири. Але прийшла надто пізно. А це… Вона ніколи не бажала, щоб таке трапилося.

Вона почула звук за спиною й обернулася, щоб побачити, як прокидається Анжела у своєму стерильно чистому оточенні. Очі Анжели помічали свіжість, білі простирадла, бліду зелень стін і фіранки в квіточку на вікнах. А тоді вона повернула голову набік і помітила присутність Елени Ґенгаґґер поряд із лікарняним ліжком.

— Горло болітиме ще кілька днів, але з вами все буде гаразд, — сказала Елена. — Вони просто потримають вас тут для нагляду, перш ніж справою займеться поліція.

— Лілі…

— Лілі почувається навіть краще за вас. Складає компанію медсестрам в ізоляторі.

Анжела виглядала так, наче хотіла розплакатися.

Елена дістала з кишені брудний носовичок й обтерла вишнево-червоне обличчя Анжели.

— Питали, чи є у вас хтось, кому ми могли б зателефонувати. Родина? Я не знала, що відповісти.

Анжела розплющила очі і вказала на свою куртку на вішаку. Її голос дрижав.

— Мобільний… моя мама.

Елена порилася в кишенях Анжели. Її руки намацали щось тонке й паперове. Це не міг бути телефон. Вона дістала предмет.

Це була низка кадрів із фільму. Паперова плівка.

Елена подивилася кадри на світло.

Знайоме обличчя — Зої Секюлер із вицвілої плівки.

Вона була зв’язана, обличчям до дзеркал, поряд із нею сидів Карлайл Істроу.

На кадрах фільму було обличчя Едісона, у якому вгадувалася частково зловтіха, частково невіра в те, що відбувається в нього на очах.

Остання версія «Séance Infernale». Свідчення, яке вона шукала — причетності Томаса Едісона до викрадення Зої Секюлер і смерті Оґюстена Секюлера. Просто перед нею.

Полиці були дерев’яні, і серед них проглядав декоративний камін. Жодних ознак входу: ані важелів, ані дверних петель — нічого, що дало б йому підказку.

Алекс Вітмен, загорнувши голову в пальто, ухилявся від палаючих уламків, що сипалися на нього зі стін і зі стелі. Він спробував прикладати руку до корінців книжок і якось ворухнути їх — це здавалося логічним типом важеля. Але не спрацювало.

«Камін».

Саме це казав той псих: вони любили його за каміном. Той був зроблений із дерева і прикрашений різьбою, і що довше Вітмен дивився, то виразніше відчував абсурдність появи такого каміна у такому місці. Нарешті, особливо не розмірковуючи, він штовхнув одну з панелей убік. Та легко зрушила, відкривши маленьку мідну рукоятку.

Він почув, як щось ламається в кутку кімнати. З моторошним страхом він збагнув, що частина стелі обвалилася перед дверима, замурувавши його всередині палаючої будівлі.

Ошалілий, він розвернувся до рукоятки і крутнув її у примарній надії, розпачі й невимовному жаху перед тим, що міг знайти там, позаду і в глибині. Рукоятка ворухнулася, але нічого не відбулося. Він штовхнув рукоятку вбік, і цілий камін від’їхав від стіни майже на фут, відкривши подобу печери.

Він ледве зміг зачинити за собою двері. Усією вагою він навалився на них, кашляючи й важко дихаючи у темряві. Не встиг він подумати, що опинився в безпеці, як крихітні помаранчеві язички пробилися з-під дверей, стрімко оточивши його. І коли завирувало полум’я навколо, освітлюючи шлях, він побачив целулоїдну плівку, розгорнуту по всій підлозі й простягнуту вздовж кам’яних стін. Вітмен розвернувся і побіг у темряву.

Він сунув руки до кишень у пошуках ліхтарика і збагнув, що, певно, впустив його під час бійки. Згодиться і запальничка. Він освітлив нею темне приміщення попереду і побачив спіральні сходи, вирізані в суцільному камені, що спускалися в чорну порожнечу. Довга кам’яна спіраль вела його вниз. Позаду, зовсім близько, кидав відблиски вогонь.

Сходи вивели до зміїстого коридору в темряву. Шлях був лише один. Він уже майже біг, шкутильгаючи на ходу. Різко звернувши за ріг, відчув м’який подув прохолодного вітерцю на своєму обличчі. Вітмен повернув запальничку ліворуч, освітливши прохід зі сходами, що вели вниз. І наполегливо рушив далі.