Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

щоденник, який поліція знайшла в глибині замкненої шухляди стола Генрі. Він містив детальну розповідь про опіку над менемським садівником — неофіційне дослідження, яке дорівнювало посмертному зізнанню. Очевидним стало захоплення Генрі темою — від раннього садизму Мейсона (в підлітковому віці він калічив котів, про що мені розповідав Маккензі) до їхнього останнього згубного партнерства.

Я сам не читав цього і не хотів, але поговорив з одним із поліційних психологів, який вивчав документ. Він не зміг приховати хвилювання: зрештою, щоденник являв собою унікальний погляд не на одну, а на дві ушкоджені психіки. Колега зізнався, що на такому матеріалі можна писати дисертації.

«Генрі, як нереалізований психолог, оцінив би іронію», — подумав я.

Щодо самого партнера, мої почуття залишилися складними. Був, звичайно, гнів, але був і смуток. Не стільки через його смерть, скільки через змарноване життя, а також життя інших, змарновані через нього. Досі було важко примирити чоловіка, якого я вважав своїм другом, із гіркою, жахливою істотою, якою він виявився. І зрозуміти, хто з них був справжнім Генрі.

Факт є факт: мій друг намагався мене вбити; але часом я думав, що не все так однозначно. Огляд патолого­анатома показав, що він помер не від травм, хоча вони, ймовірно, були смертельними. Його вбило передозування діаморфіну. Шприц у кишені був порожній, голка встромлена в плоть. Це могло статися випадково, від удару, коли його збив лендровер. Або вже в агонії він міг навмисно зробити собі ін’єкцію.

Але всі ці факти так і не пояснили, чому він не ввів мені смертельну дозу. Так можна було набагато легше інсценувати моє самогубство і, безперечно, діяти набагато ефективніше.

Під час слідства я дізнався ще один факт, який змусив мене замислитися, наскільки він був справді прихильним до ідеї вбивства. Коли поліція оглядала ленд­ровер, один кінець шланга стирчав у вікні, а другий просто волочився по землі, його не було приєднано до вихлопу.

Можливо, він відірвався, коли машина почала рухатися. Він міг зачепитися за тіло Генрі, коли колеса переїхали його. Але я не міг не замислюватися над питанням, чи був шланг від самого початку закріплений на вихлопній трубі.

Забагато виявилося деталей, щоб повірити, наче всі події були заплановані Генрі, наче він знав, що все станеться саме так. Але мене тішить припущення, що він міг думати про це. Якби Генрі справді хотів мене вбити, у нього були всі можливості. І я постійно повертався до моменту, коли він не намагався ухилитися від лендровера. Ймовірно, через виснаження: ослаблі ноги не послухалися його. А ймовірно, побачивши автомобіль, що рухався на нього, він просто прийняв рішення. За власним зізнанням, йому не вистачило духу покінчити з життям. Можливо, наприкінці він просто обрав найлегший шлях і дозволив мені зробити це для нього.

А може, навпаки: я надто багато замислююся над його вчинками, даруючи йому милість через сумніви, на які він не заслуговує. Я не Генрі й не претендую на розуміння людської психології. Вона — поле, наба­гато темніше за моє, і хоч мені хотілося б вірити, що в ньому існує іскра спокути, про неї неможливо ді­знатися напевно.

Як і про багато чого іншого.

Після виписки з лікарні в мене було чимало відві­дувачів: хтось завітав зі службових обов’язків, хтось — із цікавості, хтось — через щире занепокоєння. Бен Андерс був одним із перших, він приніс старе добре солодове віскі.

— Я знаю, що традиція вимагає винограду, але подумав, що зерно принесе тобі більше користі, — сказав він, відкорковуючи.

Він налив нам обом по чарці, і, злегка піднявши свою у відповідь на його мовчазний тост, я мало не запитав його, чи була та старша жінка, з якою він мав роман у юності, дружиною лікаря. Але не запитав. Не моя справа. І, чесно кажучи, я й знати не хотів.

Неочікувано до мене завітав преподобний Скарсдейл. Дуже незручний візит. Старі розбіжності ще стояли поміж нами, ми не знали, що казати один одному. Проте мене зворушило, що він попри все прийшов. А коли підвівся, щоб піти, серйозно подивився на мене. Мені здалося, ніби він хоче щось сказати, висловити якесь почуття, що здолає антагонізм, якому, здавалося, судилося жити вічно. Зрештою він просто кивнув, побажав мені добра і пішов своєю дорогою.

Єдиною постійною відвідувачкою була Дженіс. Піклуватися про Генрі вона вже не могла, тож зі сльозами перевела свою увагу на мене. Якби я з’їв усю їжу, що вона приносила, я б за перші два тижні набрав кілька кіло, але апетиту я не мав. Я дякував їй, приймав зразки добротної англійської кухні, а коли вона йшла, все викидав.

Минув деякий час, перш ніж я знайшов сміливість запитати її про справу Діани Мейтленд. Вона ніколи не приховувала свого несхвалення покійної дружини Генрі, і тепер, коли він помер, нічого не змінилося. Невірність Діани була всім відомою таємницею, але Дженіс обурилася на моє запитання, чи не зробило це чоловіка Діани посміховиськом, як він вважав.

— Всі знали, але ми заплющували на це очі, — сказала вона з докором. — Заради Генрі, а не заради неї. Його надто поважали за все інше.

Якби це не було так трагічно, було б смішно.

Я не повернувся до роботи в амбулаторії. Навіть після того, як поліція виїхала з «Дому на березі», це було надто боляче. Я домовився про тимчасового лікаря для селища, доки не буде знайдено постійну заміну або доки в цьому районі не зареєструють інші практики. Так чи інакше, я знав, що мої дні в ролі менемського лікаря завершені. Серед моїх колишніх пацієнтів панувала стриманість. В очах багатьох із них я лишався чужинцем, якого певний час вважали підо­зрюваним. Навіть тепер моя причетність до подій зумовлювала підозри щодо мене. Я зрозумів, що Генрі мав рацію. Я не належав селищу.

І не належатиму ніколи.

Одного ранку я прокинувся і зрозумів, що час рухатися далі. Я виставив свій будинок на продаж і почав наводити лад у справах. Увечері перед тим, як фургон перевізника мав забрати речі, у двері постукали. Я відчинив і зі здивуванням побачив Маккензі.

— Можна зайти?

Я відступив, провів його на кухню і почав шукати пару кухлів. Чайник закипів, він поцікавився, як я.

— Добре, дякую.

— Від наркотику побічних ефектів немає?

— Здається, ні.

— Спите добре?

Я усміхнувся:

— Часом.

Я налив чаю, подав йому кухоль. Він подув на нього, уникаючи мого погляду.

— Слухайте, я знаю, що ви з самого початку не хотіли в це вплутуватися, — він знизав плечима. — Мені трохи ніяково через те, що я вас у це втягнув.

— Нічого. Я все одно був дотичний. Просто цього не усвідомлював.

— Навіть так, враховуючи, як усе повернулося… ну, ви розумієте.

— Це була не ваша провина.