Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Він кивнув, не впевнений, що не міг би зробити більше. І не один він це відчував.

— Що робитимете тепер? — запитав інспектор.

Я знизав плечима:

— Шукаю житло в Лондоні. Про все інше поки що не знаю.

— Як думаєте, до криміналістики ще повернетеся?

Я майже розсміявся. Майже.

— Сумніваюся.

Маккензі почухав собі шию.

— Не думайте, що я можу вас за це звинувачувати, — він пильно придивився до мене. — Я знаю, що ви, мабуть, не хочете цього чути. Але поки нічого не вирішуйте. Є люди, які можуть скористатися вашими послугами.

Я відвів погляд.

— Доведеться їм знайти когось іншого.

— Просто подумайте про це, — сказав він на прощання.

Ми потисли один одному руки. Він уже майже пішов, та я кивнув на родимку на його шиї:

— На вашому місці я б таки показав її лікареві.

Наступного дня я покинув Менем назавжди.

Але до цього було ще одне прощання. Напередодні вночі мені приснився сон, який, я знав, буде останнім. Усе в будинку залишалося знайомим і спокійним, як завжди. Але з’явилась одна суттєва відмінність.

Кара й Аліса зникли.

Я блукав порожніми кімнатами, знаючи, що це останні мої відвідини. І знаючи, що так і має бути. Лінда Єйтс сказала мені, що сни просто так не сняться. Хоча «сон» і зараз видається мені невдалим словом для того, що я пережив. Та хоч якою була причина, все минулося. Я прокинувся з мокрими щоками, але в цьому не було нічого поганого.

Нічого взагалі.

Дзвінок телефона повернув мене в сьогодення. У холодному повітрі дихання перетворювалося на туман, я сягнув до кишені. Усміхнувся, коли побачив, хто дзвонить.

— Привіт, — сказав я. — Ти в порядку?

— Добре. Не заважаю?

Від звуку голосу Дженні я відчув, як у мені розливається знайоме тепло.

— Ні, звичайно, ні.

— Я отримала твоє повідомлення, що доїхав. Як пройшла подорож?

— Нормально. Тепло. От вийти з машини — то була проблема.

Я почув її сміх.

— Довго тебе не буде? — запитала вона.

— Ще не знаю. Але не довше, ніж треба.

— Добре. Квартира вже така порожня.

Я всміхнувся. Навіть зараз були моменти, коли не вірилося, що нам дали другий шанс. Та здебільшого я був просто вдячний за те, що в нас він є.

Дженні майже померла. Справді померла, хоча заява, яка так налякала мене, була про Генрі, а не про неї. Але ще кілька хвилин, і для Дженні також було б запізно. Геть випадково в метушні після невдалого рейду на вітряк нікому не спало на думку відпустити машини швидкої допомоги та парамедиків. Коли я зателефонував від Генрі, вони саме вирушили до міста, тому їх швидко повернули. Якби не це, слабке життя, яке я несвідомо закачав у серце Дженні, зникло б до прибуття допомоги. Як виявилося, її серце знову зупинилося відразу після того, як вона опинилася в лікарні, і ще за годину потому. Але кожного разу все починалося спочатку. Через три дні вона прийшла до тями. Через тиждень її перевели з реанімації.

Небезпека ушкодження мозку та інших органів, ризик сліпоти — все, чого я так боявся і що лікарі вважали ймовірним, — не здійснилися. І все ж, поки тіло не почало відновлюватися, деякий час я хвилювався, що може залишитися глибша, не фізична травма. Та поступово я зрозумів, що мої страхи безпідставні. Дженні втекла до Менема, бо в ній панував страх. Тепер страх зник.

Вона зіткнулася зі своїм жахіттям і пережила його. Я теж, у свій спосіб. Так чи інакше, нас обох повернули до життя.

Ворона злетіла з дерева, коли я неохоче відклав телефон. У кришталевій тиші було чутно шурхіт її крил. Я спостерігав, як вона летить над замерзлим шотландським болотом. Але хоч якою похмурою здавалася ця картина, вже зараз крізь мерзлу землю почали пробиватися зелені пагони — передвісники майбутньої весни.

Я обернувся, коли підійшла молода поліціянтка, під її ногами потріскували скуті морозом стебла трави. Темне пальто, біле збентежене обличчя.

— Докторе Гантер, вибачте, що змусила вас чекати. Це тут.

Я пішов за нею до групи офіцерів, що стояли неподалік, потиснув руки, привітався. Вони відійшли, пропускаючи мене до того, що покликало нас сього­дні сюди.

Тіло лежало в ямі. Я відчув, як мене опановує знайома відстороненість: я вже розглядав його положення, текстуру шкіри, пучки волосся, що тремтіло на вітрі.

Підійшов ближче і взявся за роботу.

Подяки

Ідея «Хімії смерті» виникла зі статті, яку я написав для Daily Telegraph Magazine у 2002 році. Стаття була присвячена Національній академії судово-медичної експертизи в Теннессі, що веде інтенсивні й надзвичайно близькі до реальних ситуацій тренінги в галузі криміналістики для американських поліціянтів і слідчих. Частина курсу відбувається на унікальному відкритому майданчику, відомому в просторіччі як «Трупна ферма». Заснована судово-медичним антропологом доктором Біллом Бассом, «Ферма» — єдиний подібний заклад у світі, який використовує справжні людські трупи для дослідження процесу розкладання та способів визначення часу після смерті як життєво важливих інструментів для розслідування вбивств.

Мій візит туди багато чого прояснив для мене і став тим захопливим досвідом, без якого доктор Девід Гантер ніколи б не з’явився на світ. Тому дякую Національній академії судово-медичної експертизи та Антропологічному дослідницькому центру Університету Теннессі за співпрацю, яка дозволила мені написати первинну статтю.

Неоціненну допомогу під час написання роману надало багато добродіїв. Доктор Арпад Васс з Національної лабораторії Оук-Рідж, штат Теннессі, відповідав на мої нескінченні запитання про тонкощі судової антропології та знаходив у своєму напруженому графіку час для читання рукопису. Британська професорка Сью Блек з Університету Данді також дуже мені допомагала й завжди відповідала на дзвінки, попри свою зайнятість. Пресслужба Норфолкської поліції, адміністрація Бродз та Норфолкського фонду дикої природи Hickling Broad також заслуговують на подяку за відповіді на питання, які, мабуть, здавалися підозрілими й дивними. Зайве говорити, що будь-які неточності чи технічні помилки є моїми, а не їхніми.

Дякую також моїй дружині Гіларі, Бену Стейнеру та SCF за підтримку й коментарі. Я вдячний моїм агентам Міку Чітему та Саймону Кавані не лише за важку працю, а й за віру в мене, Полу Маршу, Каміллі Ферр’є та всім в агентстві «Марш» — за чудову роботу. Окрема подяка моєму редактору Саймонові Тейлору та команді Transworld за їхній ентузіазм.

Нарешті, я хотів би подякувати своїм батькам, Шейлі та Френку, за незмінну підтримку. Сподіваюся, я її вартий.

Саймон Бекетт