Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

дихав, збирався з силами. Перекинувся на коліна, сперся на лендровер і підтягнувся. Тримаючись за нього, майже як Генрі, обійшов машину.

Він лежав за кілька ярдів — нерухома темна фігура біля розбитого інвалідного візка. Думати про нього часу не було. Я хутко вставив ключ у замок, відімкнув задні двері, потім забрався в задню частину автомобіля — до Дженні.

Вона не рухалася. Руки мене не слухалися, коли я зривав з неї ковдру. «Будь ласка, будь ласка, будь живою». Шкіра її була бліда й холодна, та вона ще дихала, видихала цей зрадницький солодкуватий запах ацетону. «Дякую, Боже». Я хотів обійняти її, поділитися своїм теплом, та вона потребувала набагато більшого.

Я виліз із машини й підвівся. Цього разу було легше, адреналін і відчай протистояли вже послабленому ефекту наркотику. Вхідні двері будинку відчинені, з них линув прямокутник світла. Я ввірвався до передпокою. Притиснувся до стіни, похитуючись, підійшов до телефонного столика, на який спирався перед тим Генрі. Ледь не впав, перечепившись через стілець біля нього, але зміг утриматися. Я знав: якщо сяду, то, можливо, більше не встану. Тому залишився стояти. Відшукав телефон. Не міг згадати номера Маккензі. Набряк­лими неповороткими пальцями набрав 999.

Коли оператор відповів, мене сколихнув раптовий напад запаморочення. Я заплющив очі й заговорив. Намагався зосередитися, розповідаючи деталі, усвідомлюючи, що життя Дженні залежить від мого розуму. Головне, що зміг чітко вимовити слова «невідкладна допомога» та «діабетична кома», після чого відчув, що починаю плутатися. На додаткові запитання оператора я просто повернув телефон у гніздо. Думав піти до холодильника по інсулін, але зрозумів, що не зможу це зробити. Вчепився в шафку, щоб утриматися вертикально, перед очима знову все пливло. Навіть якщо знайду ліки, я не наважуся зробити їй ін’єкцію в такому стані.

Гойдаючись, мов п’яний, я повернувся на вулицю. Раптова втома підстерігала, але я дістався лендровера. Дженні лежала на боці там, де я її залишив, обличчя жахливо нерухоме й біле. Навіть з того місця, де я стояв, чутно було, що її дихання погіршилося. Вона хрипіла нерівномірно і занадто, занадто швидко дихала.

— Девіде.

Шепіт Генрі. Я обернувся, поглянув на нього. Він не рухався, тільки повернув до мене голову. Блищав у місячному сяйві скривавлений одяг. Блідий гравій навколо нього теж заплямувала кров. У напівсвітлі я побачив його відкриті очі.

— А я казав, що ви… темна конячка…

Я рушив до Дженні.

— Будь ласка…

Я не хотів оглядатися. Я ненавидів його не тільки за те, що він зробив, не тільки за те, ким він виявився, а й за те, що тепер я знав, ким він не був. Усе-таки я вагався. Навіть зараз, оглядаючись подумки в ту ніч, я не певен, що міг тоді щось зробити.

І в цю мить дихання Дженні урвалося. Просто припинився звук. Секунду я дивився на неї, не в змозі поворухнутися, чекаючи наступного вдиху. Той не почувся. Я забрався в задню частину машини.

— Дженні? Дженні!

Я перевернув її, голова відкинулася назад. Напіврозплющені очі: білі півмісяці та до болю прекрасні вії. Мов навіжений, я намагався намацати пульс.

Нічого.

— Ні!

Цього не могло статися зараз. Паніка майже паралізувала мене. «Думай. Думай!» Адреналін прояснив голову, я перекинув Дженні на спину, схопив ковдру й засунув їй під шию. Я вчився робити СЛР (серцево-легеневу реанімацію) на тренуваннях, але ніколи її не застосовував. «Ну!» Проклинаючи свою незграбність, відкинув її голову назад, затиснув ніс і втиснув задубілі пальці їй у рот, щоб прочистити язик. Моя власна голова попливла, коли я опустився до її губ, вдихнув у неї власне повітря — раз, двічі — потім поклав руки їй на грудину і почав ритмічно натискати й рахувати.

«Ну, ну ж бо!» — благав я подумки. Я знову вдихнув їй у рот повітря й прокачав легені. Повторив. Вона не рухалася, не реагувала. Я ридав, зір затуманювався, та я продовжував працювати, намагаючись повернути серце до життя. Її тіло залишалося млявим і неживим.

Марно.

Я випихав знання з голови, знову вдихав у рот, рахував, швидко натискаючи на груди. Знову. І знову.

Померла.

«Ні!» Я лютував, заперечуючи. Осліплений сльозами, я продовжував працювати. Світ зводився до бездумного повторення. Дихай, натискай, рахуй.

Дихай, натискай, рахуй.

Я втратив уявлення про час. Навіть не помітив наближення сирен і фар, світло бризнуло крізь лендровер. Ніщо не існувало, тільки нерухоме, холодне тіло Дженні та мій відчайдушний ритм. Навіть коли я відчув на собі чиїсь руки, відмовився припинити:

— Ні! Відчепіться!

Я намагався боротись, але мене відтягли від лендровера і від Дженні. На під’їзній алеї біля будинку панувала метушня миготливих вогнів, машин, фургонів. Парамедики підвели мене до швидкої допомоги, останні сили залишили мене. Я впав на гравій. Переді мною постало обличчя Маккензі. Я бачив, як він про щось розпитував, але не звертав на нього уваги. Навколо лендровера скупчилися люди.

Тоді крізь туман та морок я почув слова, які ледь не зупинили моє серце:

— Погані справи. Ми запізнилися.

Епілог

Трава рипіла під ногами, наче бите скло. Ранній мороз вибілив колір з пейзажу, перетворивши той на монохромну пустелю. Білим небом кружляла самотня ворона, розкинувши нерухомі крила в холодному повітрі. Нарешті сплеснула крилами, потім ще — і зникла серед голих, схожих на скелет гілок дерева; ще одна чорна фігура в переплетіннях.

Я засунув руки в рукавичках глибше у кишені, потупав ногами, бо холод просочився крізь підошви черевиків. Вдалечині звивистою стрічкою дороги, тонкою, мов волосинка, рухався автомобіль — маленька кольорова пляма. Я спостерігав за ним і заздрив водієві: він наближався до тепла, життя й житла.

Рука потяглася до білої лінії на лобі. Болить від холоду. Чутливість шраму — тривале нагадування про ту ніч, коли я розбив голову об дверну раму лендровера. Після того минуло кілька місяців, рана загоїлася, лишився тонкий шрам. А ще — невидимі шрами, наявність яких відчувалася гостріше. Проте я знав: навіть на них зрештою з’явиться струп, і вони затягнуться.

Час лікує.

Навіть зараз важко було озирнутися на те, що сталося в Менемі, об’єктивно чи не дуже. Спогади про грозову ніч, про спуск у підвал, про те, як я летів із Дженні під дощем, і про те, що було далі, тепер з’являлися рідше. Та з’явившись, вони бентежили й не давали спокою.

Коли поліція знайшла Мейсона, той був живий. Він прожив ще три дні, прийшовши до тями лише настільки, щоб усміхнутися поліціянтці, яка охороняла його лікарняне ліжко. Якийсь час я хвилювався, що, за англійським законодавством, можуть бути висунені звинувачення. Але обставин самозахисту в поєднанні зі зловісними доказами самого підвалу виявилося достатньо, щоб оминути сірі зони законодавства.

Якщо й потрібні були додаткові докази, їх надав