Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Під’їзна алея тяглася схилом, і я чув, як задихається Генрі, намагаючись виштовхнути мене вгору. Він дістався задніх дверцят машини й зупинився, відхекуючись. Я знав, що слід пробувати рухатись, але до кінцівок це знання наче не доходило. Оговтавшись, Генрі почав обходити крісло і, спираючись на нього, нарешті вчепився в машину. Рухався він незграбно на жорстких, дерев’яних ногах. Генрі відчинив торцеві дверцята лендровера і, повільно опускаючись, сів на задній край. Він обливався потом, виснажене бліде обличчя біліло в місячному світлі.

Генрі закинув голову, груди здіймалися. Слабка посмішка торкнулася губ, коли він побачив мене.

— Ви… ви знову з нами? — сидячи на внутрішньому краю лендровера, він нахилився до мене.

Я відчув, як він бере мене під пахви.

— Останнє зусилля, Девіде. Підіймаймося.

Роками штовхаючи колеса свого візка, він розвинув неабияку силу у верхній частині тіла й тепер докладав її, щоб підняти мене. Я слабко вдарив його ногами. Він буркнув, зміцнив хватку. Коли Генрі потяг мене з візка, я схопився за дверцята машини. Вчепився за лендровер, той захитався разом зі мною.

— Ну, Девіде, не дуркуйте, — примовляв Генрі, намагаючись відняти мене від дверцят.

Я рішуче тримався.

— Слухайте, холера, та відпустіть уже!

Він відірвав мене, розбивши мені голову об край дверей. Удар мене приголомшив, і тоді він поклав мене на тверду металеву підлогу задньої частини лендровера.

— О Боже, Девіде, я не хотів так, — повторив Генрі. Він дістав хустку, приклав мені до чола. Відняв тканину, вона блиснула темним. Генрі уважно подивився на неї, потім притулився до дверної коробки й затулив очі. — Боже, що робиться.

Голова сильно боліла, але це був чистий біль, він майже освіжав після наркотичного туману.

— Не треба… Генрі, не робіть цього…

— Ви думаєте, я хочу? Я просто намагаюся вже зараз з усім покінчити. Не так багато прошу, правда? — він похитнувся. — Боже, я так втомився. Думав відвезти вас до озера і скінчити все там. Узяти човен поглянути на Мейсона. Але я справді не думаю, що зараз таке подужаю.

Він простяг руку кудись мені за спину, в темний салон лендровера. Випростався, в руках тримав гумовий шланг.

— Знайшов ось у саду, поки вас не було. Не думаю, що Мейсону це ще знадобиться, — коротка похмура спроба пожартувати. Він ніби прогнувся. — Погано, звісно, якщо вас знайдуть тут, але іншого варіанта немає. Якщо пощастить, вирішать, що самогубство. Не ідеально, але доведеться якось влаштувати.

Генрі грюкнув задніми дверцятами лендровера, вимкнулося світло. Я чув, як він замикав замок, рухався біля машини. Я спробував сісти, але мене знову охопило запаморочення. Простяг руку, щоб утриматись, і торкнувся чогось грубого й твердого. Ковдра. Під нею щось є. І з холодним потрясінням я зрозумів, що саме.

Дженні.

Вона скрутилася на підлозі за пасажирським сидінням. У майже повній темряві виднілося лише її світле волосся. Тьмяна й матова, Дженні не рухалася.

— Дженні! Дженні!

Жодної реакції. Я стягнув ковдру в неї з голови. Шкіра крижана. «О Боже, ні, будь ласка, Боже!»

Водійські дверцята раптово відчинилися. Генрі щось буркнув, опускаючись на сидіння.

— Генрі… Будь ласка, допоможіть мені.

Мій голос заглух, коли він запустив двигун. Звук перейшов у глухе гарчання. Генрі прочинив водійське вікно та обернувся поглянути на мене. Темрява ховала його обличчя.

— Вибачте, Девіде. Справді. Але я не бачу іншого способу.

— Заради Бога!

— Прощавайте, Девіде.

Він незграбно вибрався з машини й грюкнув дверцятами. Через мить щось пролізло крізь щілину у верхній частині вікна. Гумовий шланг. Я зрозумів, чому він залишив двигун працювати.

— Генрі! — страх додав голосу сили.

Він пройшов повз вітрове скло, повертаючись до будинку. Я покрутився і спробував відчинити задні замкнені дверцята. Не піддалися. Мені здавалося, що я вже відчуваю запах вихлопних газів. «Ану думай!» Я потягся до кабіни, де крізь вікно виступала гумова трубка. Переді мною піднявся непрохідний бар’єр водійського та пасажирського сидінь. Спробував підтягнутися на них, і мене знову накрив туман. Я мляво впав горілиць. «Ні! Непритомніти не можна!» Я повернув голову, побачив нерухому фігуру Дженні й відбився від темряви, що зростала у свідомості.

Спробував ще раз. Між спинками сидінь був невеличкий проміжок. Мені вдалося простягти руку й піднятися. Відчував, як усе пливе в очах, як морок ось-ось знов охопить мене. Зупинився — болісно калатало серце. Почекав, доки минуло. Підтягнувся ще, зціпивши зуби, коли лендровер засмикався й загойдався піді мною. «Ну!» Я опинився затиснутим між спинками сидінь, ребра спиралися на коробку, закріплену між ними. Ключі від машини висіли в замку запалювання, все одно що за милю від мене — дотягтися я не міг. Навпомац­ки шукав кнопки керування вікнами, знаючи, що навіть вони далеко. Закрутилася голова, я подивився на темне горло гумової трубки, що вишкірилося на мене. Гадки не мав, чи зможу дістатися до неї, доки мене задушить вихлоп. І навіть якщо я її викину, що тоді? Генрі просто поставить трубку назад, і це якщо не втратить терпіння й не використає на мене решту діаморфіну.

Я не міг придумати, що ще зробити. Схопився за ручне гальмо, сподіваючись підтягтися далі між сидіннями. І тут побачив перед собою Генрі в рамці вітрового скла. Він важко спирався на інвалідний візок — втома була очевидна — та повільно штовхав візок до будинку.

Я ще тримався за ручне гальмо. І, не довго думаючи, відпустив важіль.

Лендровер злегка пересунувся. Проте, хоча під’їзна алея вела донизу, він не рушив з місця. Я перекинув усю свою вагу вперед, намагаючись розхитати машину, розгойдати інерцію, що тримала автомобіль на місці, та майже безрезультатно. Погляд упав на автоматичну коробку передач. Важіль стояв у паркувальній позиції, а двигун на холостому ходу закачував вихлопні гази в кабіну.

Я напружився, потягся до нього і перевів важіль у позицію руху. Лендровер плавно покотився вперед. Затиснутий між сидіннями, у вітрове скло я побачив: Генрі почув наближення автомобіля. Він озирнувся, здивовано відкрив рот. Поки автомобіль набирав швидкість на схилі, у нього було достатньо часу, щоб зійти з дороги. Але, можливо, він витратив усі свої резерви, або його скалічені ноги просто не могли реагувати досить швидко. На мить наші погляди зустрілись, і ленд­ровер вдарив його.

Генрі зник. Я відчув спазм нудоти, ще один. Втративши рівновагу, намацав ручне гальмо: у вітровому склі наближався будинок. Надто пізно. З гучним тріском машина зупинилася. Мене кинуло вперед. Оглушений, я лежав на сидінні. Двигун і далі гудів. Я підтягнувся й вимкнув запалювання. Вийняв ключ, спромігся намацати й відчинити дверцята.

Мене наповнило холодне, свіже повітря. Жадібно ковтнув його, випав на під’їзну алею. З хвилину лежав на гострому гравії,