Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Спостерігав її приниження! От і все. Я не можу передати вам, наскільки потужним катарсисом це стало! Майже байдуже було, що то не Діана!

— Ви хворі, Генрі… Вам потрібна допомога…

— Ой, не будьте таким люто побожним! — кинув він. — Мейсон все одно збирався її вбити. Ви справді думаєте, що він би зупинився, відчувши смак крові? Принаймні він їх не ґвалтував, якщо вам від цього полегшає. Він любив дивитись, але не наважувався торкатися. Я не кажу, що він зрештою не зміг би впоратися, та, хоч як це дивно, він майже боявся жінок. — Здавалося, Генрі потішила ця думка. — Іронія, справді.

— Він катував їх! — викрикнув я.

Генрі знизав плечима, але очі відвів.

— Найгірше ставалося після їхньої смерті. Лебедині крила, кроленята… — він скривився від огиди до не­смаку. — Знову всі ці Мейсонові ритуали. Навіть весільна сукня стала частиною цього. Зробив щось одного разу — все, закарбовано. Ви знаєте єдину причину, чому він тримав їх живими три дні? Тому що саме тоді він убив першу. Він втратив самовладання, коли вона намагалася втекти, інакше так само легко тримав би й чотири дні, п’ять.

Ось чому Саллі Палмер була побита, а Лін Меткалф — ні. Не через спробу приховати особу. Просто істерика божевільного.

Я схопився за підлокітники крісла, згадавши пораду Генрі перед тим, як поліція планувала рейд на вітряк. «Вам не здається, що потрібно готуватися?» Він знав, що вони йдуть не туди, знав, що станеться з Дженні. Якби я міг, убив би його тут же.

— Чому Дженні? — прохрипів я. — Чому вона?

Він намагався бути байдужим, але не вдалося.

— Та ж причина, що й Лін Меткалф. Просто привернула увагу Мейсона.

— Брехун!

— Добре, я почувався зрадженим! — вигукнув він. — Я мав вас за сина! Ви були єдиним порядним у всьому цьому гнилому місці, а потім зустріли її! Я знав: колись ви підете, почнете нове життя, це лише питання часу. Я почувався таким старючим! А потім, коли ви зізналися, що допомагаєте поліції, підкралися за моєю спиною, я просто… просто…

Голос його урвався. Повільно, щоб він не помітив, я намагався змінити своє положення в інвалідному візку, намагаючись ігнорувати кімнату, яка хилилася й крутилася навколо мене.

— Я ніколи не хотів завдати вам болю, Девіде, — наполягав Генрі. — У ніч, коли Мейсон прийшов по хлоро­форм, нібито вкрасти, я був у кабінеті, коли ви ледь не зайшли, але, присягаюсь, не знав, що він намагався вас порізати. А тоді побачив вас потім — ви ще подумали, начебто я рухаюся коридором. А наступного ранку, коли ви виявили, що я намагаюся залізти в човен? — він кинув на мене погляд, у якому були і вибачення, і гордість. — Я не намагався залізти. Я виходив.

Тепер я подумав, що це було очевидно. Будинки Генрі й Мейсона стояли над озером, і якщо не стежити навмисно, вночі ніхто б не помітив невеличкий човен, що тихесенько пливе ставом.

— Я хотів його відмовити, — продовжив Генрі. — Сказати, що я передумав. Мені знадобилося кілька годин, адже він без телефона, тому іншого виходу не було. Але це виявилося марнуванням часу. Коли Мейсон налаштувався, його вже не зрушити. Як-от із залишанням тіл на болоті. Я намагався змусити його позбутися трупів як слід, але він і слухати не хотів. Просто дивився на тебе цим порожнім клятим поглядом і все одно робив те саме.

— І ви дозволили йому забрати Дженні… Пішли і… і спостерігали за нею…

Він підняв руки, потім опустив їх безпорадно:

— Я не очікував, що вийде так. Будь ласка, повірте мені, Девіде, я ніколи не хотів завдавати вам болю!

Він дивився на моє обличчя, відчайдушно прагнучи якоїсь ознаки розуміння. За мить я побачив, як надія зникла з його очей. Він криво посміхнувся:

— Що ж, життя ніколи не складається так, як ми хочемо, еге ж?

Раптом він ударив рукою по столу:

— Чорт, ну чому, Девіде, ви не могли переконатися, що Мейсон помер? Тоді я б ризикнув, навіть із дівчиною! А зараз не маю вибору!

Його розчарований вигук пролунав коридором. Він провів рукою по обличчю, якийсь час сидів нерухомо, дивлячись у простір. Потім наче прокинувся.

— Покінчимо з цим, — сказав він глухо.

Коли Генрі почав здійматися на ноги, я зібрав усі сили й кинувся на нього з інвалідного візка.

31

Жалюгідна квола спроба. Ноги миттєво підігнулися, я звалився на підлогу, крісло з гуркотом перекинулося набік. Раптовий рух знову закрутив коридор і кімнату. Я заплющив очі, коли стіни нахилилися під шаленим кутом. Будь-яка надія на спротив зникла.

— О, Девіде, Девіде, — сумно промовив Генрі.

Підлога оберталася й летіла кудись у прірву, я лежав, безпорадно очікуючи уколу та остаточної чорноти, що прийде за ним. Нічого не сталося. Розплющив очі, намагаючись попри запаморочення зосередитися на Генрі. Він дивився на мене зверху, в погляді відчувався навіть якийсь натяк на стурбованість. У непевній руці — шприц.

— Ви тільки все погіршуєте. Якщо я зроблю вам ін’єкцію, вас це вб’є. Будь ласка, не змушуйте мене.

— Все одно зробите… — пробурмотів я.

Спробував піднятися. В руках сили не було, від раптового напруження в голові бухкала кров. Я повалився на підлогу, очі знову затягло туманом. Крізь пелену побачив, як Генрі простяг руку й узяв мене за зап’ясток. У мене не було сил вирватися, я міг лише спостерігати, як він встромляє голку в м’яку шкіру передпліччя. Я намагався підготуватися, протистояти наркотику, хоча знав, що це буде марно.

Але Генрі не натиснув на шприц. Повільно забрав його.

— Не можу, не так, — пробурмотів він.

Сунув шприц у кишеню. Туман в очах ширився, затьмарюючи коридор. Я відчув, що знову втрачаю свідомість. «Ні!» Я пручався як міг, але свідомість вислизала крізь пальці, попри відчайдушні спроби її втримати. Світ зник, лишився потужний ритмічний гул. Крізь морок я впізнав його: моє серцебиття.

Мов здалеку я відчув, що мене підіймають. Кудись рухають. Розплющив очі, та знову заплющив їх, бо мінливий калейдоскоп кольорів і форм спричинив спазм нудоти. Я боровся, твердо заборонивши собі непритомніти. Щось грюкнуло, і в обличчя повіяло прохолодне повітря. Я розплющив очі, побачив над собою темно-синій купол нічного неба. Яскраві кристали зірок складалися в сузір’я, з’являлись і зникали за розірваними хмарами, що мчали небом на невидимих вітрах.

Я глибоко вдихнув, намагаючись прочистити голову. Попереду виднівся лендровер. Візок ривками котився до нього, колеса хрустіли гравієм під’їзної алеї. Усі чуття загострилися до позамежної ясності. Я чув шелест гілок на вітрі, відчував суглинковий запах мокрої землі. Подряпини та бризки бруду на лендровері