Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

легкий зсув у кріслі закручував світ і викликав нудоту. Я почав напружувати м’язи на руках і ногах, намагаючись відновити їх.

— Він убив… убив свого діда?..

Генрі здавався щиро шокованим.

— Боже, ні! Він молився на старого! Ні, це були природні причини. Серце, я гадаю. Але після смерті Джорджа не залишилося нікого, хто б пильнував, чи Мейсон приймає ліки. Я припинив спостерігати за ним у професійному сенсі багато років тому. Вірите чи ні, але нескінченні розповіді про каліцтво тварин через деякий час набридають. Я подбав, щоб у старого Джорджа був запас транквілізаторів, але, на жаль, невдовзі втратив інтерес. До того вечора, коли він з’явився на моєму порозі й заявив, що замкнув Саллі Палмер у старій майстерні свого батька, — Генрі захихотів. — Виявилося, що Том запав на неї відтоді, як вона найняла його з дідом рік чи два тому. І спершу це не було проблемою, але транквілізатори закінчились, і він знову став збудженим. Почав переслідувати її. Напевно, навіть не знав, що задумав, але одного разу вночі її собака побачила його й загавкала. Тож Мейсон перерізав їй горло, зв’язав Саллі паском, просто щоб не кричала, та вивіз її.

Він похитав головою, майже захоплено. Я не міг повірити, що це той самий чоловік, якого я знав роками, у якого вірив, який був моїм другом. Розрив між тим, чим я вважав його, і цією викривленою потворою був нездоланним.

— Боже, Генрі!..

— Ой, не дивіться на мене так. Пихата корова отримала по заслузі! «Знаменитість» Менема, яка вештається з селюками, коли не літає лебідкою до Лондона чи ще кудись. Поблажлива сука! Та я не міг дивитися на неї, щоб не згадувати про Діану!

Згадка про його мертву дружину мене вразила. Генрі побачив моє збентеження.

— О, я не маю на увазі фізично, — перебив він роздратовано. — У Діани було набагато більше шарму, в цьому їй не відмовиш. Але в іншому вони були одного поля ягоди, повірте. Обидві зарозумілі, вважали, що вони кращі за інших. Типові фатальні жінки! Вони всі однакові! Висмокче з тебе кров до краплі, а потім посміється!

— Але ж ви любили Діану…

— Діана була хвойда! — заревів він. — Грьобана хвойда!

Його обличчя скривилося до невпізнаваності. Я дивувався, як я міг так довго не помічати цю глибинну гіркоту. Дженіс не раз натякала, що шлюб не був щасливим, але я не слухав, думав — просто ревнощі.

Я помилявся.

— Я віддав усе заради неї! — сплюнув Генрі. — Хочете знати, чому я став терапевтом, а не психологом? Бо вона завагітніла, тож мені довелося влаштуватися на роботу. І що найсмішніше? Я так поспішав, що не завдав собі клопоту закінчити навчання. — Здавалося, він отримав збочене задоволення від цього зізнання. — Це правда. Я навіть не є кваліфікованим лікарем. Ви думаєте, що я залишився в цьому сільському лайні з власного вибору? Єдина причина, чому я вибрав саме це місце, полягала в тому, що старому дурневі, який керував практикою, не вистачило клепки перевірити мій диплом, — Генрі гірко засміявся. — Не подумайте, що я не помітив іронії, коли дізнався, що ви також дещо приховали. Але різниця між вами і мною полягала в тому, що, приїхавши сюди, я потрапив у пастку. Я не міг виїхати, не міг обрати іншу роботу, не ризикуючи викриттям. Вам цікаво, чому я ненавиджу це місце? Менем — моя клята в’язниця! — він підняв на мене брову — викривлена пародія на Генрі, якого, я думав, знаю. — І як ви гадаєте, люба Діана підтримувала мене? О ні! В усьому була моя провина! У тому, що в неї був викидень! У тому, що вона більше не могла мати дітей! У тому, що вона почала трахатися з іншими чоловіками!

Можливо, саме наркотик посилив мої відчуття, але раптом я зрозумів, куди це веде.

— Могила в лісі… Мертвий студент…

Це його зачепило. Він раптом знесилився.

— Боже, коли вони його знайшли, всі ці роки потому… — він прогнав спогад. — Так, то був один із Діаниних хахалів. Я думав, що я вже загартований від усіх її витребеньок. Але він відрізнявся від звичайних дурнів. Розумний, гарний. І такий до біса молодий. У нього попереду все життя, вся кар’єра, а в мене?

— І ви його вбили.

— Ненавмисно. Я пішов до його намету, запропонував гроші, щоб він пішов. Але він не взяв. Клятий бовдур думав, що в нього справжнє кохання. Звісно, я його наставив на істинний шлях, розповів, якою насправді була Діана, шльондра підтоптана. Ми посварилися. Слово за слово, — він знизав плечима, знімаючи з себе відповідальність. — Усі вирішили, що він просто зібрав лахи й пішов. Навіть Діана. Таких ще буде й буде — то була її філософія. Нічого не змінилося. Я залишився сільським рогоносцем, посміховиськом. І нарешті одного вечора, коли ми поверталися з ресторану, мене дістало. Попереду мав бути кам’яний міст, і замість того, щоб повернути на нього, я натис на газ.

Здавалося, все його збудження зникло. Старий та виснажений, він осів на стілець.

— От тільки самовладання не вистачило. Спробував розвернутися в останню секунду. Занадто пізно, звичайно. І сталася та знаменита аварія. Просто черговий клятий провал. І навіть тоді Діана насміялася з мене. Вона загинула одразу, а не лишилася ось такою! — він ударив себе по нозі. — Марно! І раніше жити в Менемі було погано, а тепер я дивився на всіх місцевих, на свою паству, з їхніми жалюгідними маленькими життями: вони неушкоджені, вони насміхалися за моєю спиною, і я відчував таке… таку огиду! Кажу вам, Девіде, були часи, коли я хотів їх повбивати! Кожного! Але не вистачало пороху. І себе не міг убити, як на те. А потім на моєму порозі з’явився Мейсон, як кіт, що приносить пташку господареві. Мій власний Голем!

На його обличчі вималювалося щось подібне до здивування. Він напружено дивився на мене.

— Девіде, він був глиною. Ані унції свідомості чи думки про наслідки. Просто чекав, доки я зліплю його, скажу, що робити. Ви уявляєте, як це було? Чорт, це так захоплювало! Коли я стояв у тому підвалі й дивився на Саллі Палмер, то відчував силу! Уперше за багато років я не чувся жалюгідним калікою. Я подивився на цю жінку, завжди таку зверхню й зарозумілу, а тепер вона ридала в крові й соплях, і відчув себе сильним!

Очі його сяяли нечестивим світлом. Але, попри все божевілля його вчинків, ці очі лишалися жахливо розумними.

— Я знав, що це мій шанс. Не тільки завдати Менему удару у відповідь, але й принизити, вигнати пам’ять Діани! Вона завжди пишалася своїми танцями, тому я подарував Мейсону її весільну сукню та музичну скриньку, яку купив у медовий місяць. Боже, я ненавидів цю річ! Чув, як вона знову й знову грає «Clair de Lune», готуючись до зустрічі з тим, з ким трахалася того дня. Тому я наказав Мейсону змусити цю Палмер одягти сукню, а потім почекати надворі. І я спустився туди й дивився, як вона танцює, така налякана, що ледве рухається.