Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

обличчя в її волосся, вдихнув її аромат, не бажаючи відпускати й знаючи, що мушу зробити це.

— Бережи себе, Девіде, — сказала вона.

І тоді я відчув солоний присмак сліз на губах і зрозумів, що більше не чую годинника…

…І опинився в темряві. Я не міг рухатися й задихався.

Спробував дихати — не вдалося. Груди наче обмотані залізними стрічками. У паніці я спробував рвучко вдихнути, зміг з одним хрипом, ще з одним. Мені здавалося, наче я запакований у вату, вона заглушала для мене зовнішній світ. Було б так легко здатись і знову зануритися в це...

«Долай». Слово Кари знову вразило мене. Ейфорія, що панувала раніше, розсипалася попелом. Діа­фрагма тріпотіла, протестуючи проти кожного вдиху. Але з кожним мізерним вдихом дедалі більше повітря потрапляло в легені.

Я розплющив очі.

Світ перекинувся під шаленим кутом. Я намагався зосередитись, а навколо все пливло. Зрозумів, що над головою лунає голос Генрі.

— …Не хотів, щоб це сталося, Девіде, будь ласка, повірте. Але як тільки він її схопив, це вийшло з-під мого контролю. Що я міг зробити?

Я побачив, що рухаюся. Поруч зі мною повзла стіна. Зрозумів, що сиджу в інвалідному візку Генрі й мене штовхають коридором. Намагався сидіти прямо, та вдалося лише мляво розвалитися на візку. Кімната закрутилася ще більше, але все почало повертатися.

Генрі. Голка.

Дженні.

Я спробував вигукнути її ім’я, вийшло як стогін.

— Тихенько, Девіде.

Я повернувся, щоб поглянути на Генрі, й отримав ще один напад сильного запаморочення. Він тяжко спирався на візок, із зусиллям штовхаючи мене коридором.

Генрі йшов ногами.

Безглуздя якесь. Я спробував піднятись, але в руках не було сили. Знову впав назад.

— Дженні… швидка допомога… — мій голос був невиразним бурмотінням.

— Швидкої допомоги немає, Девіде.

— Я не… не р’з’мію…

Але я зрозумів. Принаймні почав розуміти. Згадав, як Дженні прокинулася, коли я привіз її до цього дому, як вона злякалася. «Не дай йому схопити мене!» Я думав, що вона марить, каже про Мейсона.

Не про Мейсона.

Я знову спробував підвестися. Кінцівки були мляві, мов желе.

— Та ну, Девіде, припиніть, — роздратовано пригрозив Генрі.

Я відкинувся назад, але коли ми рухалися сходами, спробував кинутися на поруччя. Крісло розвернулось і ледь не вивалило мене назовні. Генрі похитнувся, намагаючись відновити рівновагу.

— Прокляття, Девіде!

У коридорі крісло перевернулося набік.

Я тримався за поруччя, заплющивши очі, все знову попливло по колу. До мене долинув голос Генрі, захеканий, розлючений:

— Облиште, Девіде. Ви знаєте, це нічого не дасть.

Я знову розплющив очі: скуйовджений і спітнілий Генрі сперся на стіну переді мною.

— Будь ласка, Девіде, — в його голосі лунав щирий біль, — ви лише ускладнюєте все для нас обох.

Я тримався рішуче.

Зітхнувши, він поліз у кишеню й дістав шприц. Підняв, показав, що повний.

— Тут достатньо діаморфіну, щоб звалити коня. Я дійсно не хочу колоти вам більшу дозу. Ми обидва добре знаємо, що тоді станеться. Але якщо ви мене примусите, так і зроблю.

Мій розум мляво обробляв інформацію. Діаморфін — знеболювальний засіб, похідний від героїну, викликає галюцинації та кому. Гарольд Шипман[18] обрав цей препарат, щоб занурити сотні своїх пацієнтів у сон, від якого ті ніколи не прокинулися.

Генрі вколов мені саме його.

З жахливою ясністю фрагменти головоломки ставали на свої місця.

— Ви і він… Це були… ви з Мейсоном…

Навіть зараз частина мене сподівалася, що він заперечить це, запропонує якесь розумне пояснення. Натомість він довго дивився на мене, а потім опустив шприц.

— Вибачте, Девіде. Я ніколи не думав, що до цього дійде.

Це було занадто, я не міг цього прийняти.

— Чому, Генрі?..

Він криво посміхнувся.

— Боюся, ви мене не дуже добре знаєте. Вам слід триматися трупів. Вони не такі складні, як люди.

— Що… про що ви говорите?..

Зморшки на обличчі Генрі поглибилися, він похмуро і з презирством подивився на мене:

— Думаєте, мені подобалося бути калікою? Застрягнути в цій дірі? Опікуватися цими… цим бидлом? Тридцять років гри в шляхетного лікаря, а за що? Подяка? Вони не знають значення цього слова!

Судома болю спотворила його риси. Спираючись на стіну, Генрі через силу пробрався до старого плетеного крісла біля телефонного столика. Помітив мій погляд, коли з полегшенням вмостився туди.

— Ви ж направду не думали, що я відмовлюся від боротьби? Завжди казав вам, що доведу: фахівці помиляються.

Захекавшись від зусиль, він витер піт з чола.

— Повірте мені, бути безпорадним невесело. Публічна демонстрація свого безсилля. Ви уявляєте, наскільки це принизливо? Як воно душу руйнує? Чи можете ви уявити себе таким, як ви є зараз, але весь час? А потім раптом опинитися перед нагодою буквально, цілком буквально отримати владу над життям чи смертю! Грати роль Бога! — він посміхнувся до мене по-змовницьки. — Ну визнайте, Девіде! Ви лікар, ви, мабуть, іноді це відчували. Цей тихий шепіт спокуси?

— Ви… ви їх убивали!..

Він продемонстрував певне пригнічення.

— Я їх і пальцем не торкнувся. Це був Мейсон. Я просто спустив його з ланцюга.

Я хотів заплющити очі й вимкнути все це. Мені завадила лише думка про Дженні, про те, що він може зробити з нею. Але хоч як відчайдушно я прагнув зна­йти вихід, просто зараз не міг допомогти ні їй, ні собі. Що довше він говорить, то більше в мене шансів, що наркотик вивітриться.

— Як… як давно?..

— Себто як давно я знаю про нього? — Генрі знизав плечима. — Дідусь привів Тома до мене, коли той був ще хлопчиком. Йому подобалося всіх мучити, вигадувати маленькі ритуали з убивствами. Тоді, звичайно, тільки тварин. Жодної думки, що він робить щось неправильно, взагалі жодної. Аж цікаво, справді. Я запропонував тримати це в секреті й призначив транквілізатори, щоб позбутися його… схильності, за умови, що я продовжуватиму за ним спостерігати. Мій неофіційний проєкт, якщо хочете, — він сплеснув руками у вдаваній покорі. — Знаю, знаю, не дуже етично. Але я ж казав вам, що завжди хотів бути психологом. Я і був би дуже хорошим, та переїзд сюди поклав цьому край. Принаймні Мейсон виявився цікавішим за артрит чи грибок стопи. І я не вважаю, що не впорався з роботою. Якби не я, він пустився б берега ще багато років тому.

Страх за Дженні мучив мене, але навіть