Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Я дістану. Ви шукайте шприц, — наказав він.

Заторохкотіли рамки фотографій на сталевій шафі з ліками, коли я відчинив двері й кинувся до полиці за шприцами.

— А що швидка?

— У дорозі. Ось. Ви зараз не в тому стані. Дозвольте мені, — скомандував Генрі, простягаючи руку по шприц.

Я не сперечався.

— Господи, що відбувається? — запитав він, проколюючи голкою корок флакона.

— Це був Том Мейсон. Тримав її в старому бомбосховищі неподалік будинку. — Серце мені скрутило, коли я побачив нерухому фігуру Дженні. — Він убив Саллі Палмер і Лін Меткалф.

— Онук Джорджа Мейсона? — недовірливо сказав Генрі. — Серйозно?

— І намагався вбити мене.

— Боже! Де він зараз?

— Дженні вдарила його ножем.

— Тобто він мертвий?

— Можливо. Не знаю.

Тоді мені було все одно. Згоряючи від нетерпіння, я спостерігав, як Генрі хмуриться над шприцом.

— Холера! Голка забилася, не набирає. Дайте ще одну, хутко.

Я хотів крикнути на нього, та змовчав і повернувся до шафи з ліками. Дверцята розчахнулись, і я так сильно їх гойднув, що одна з фотографій упала згори. Я ледве глянув на неї, але коли вихопив шприци, щось помітив — запізно.

Я знову подивився, не на фото, що впало, а на те, яке стояло поруч. Весільна світлина Генрі та його дружини. Я бачив її безліч разів, зворушений збереженим моментом щастя. А зараз дивився на неї не через зворушливі почуття. Дружина Генрі була в точно такій сукні, як та, що я бачив у погребі Мейсона.

Я сказав собі, що це тільки моя уява. Але фасон, багато прикрашений ліф з мереживними ліліями, був занадто виразним — помилитися неможливо. Вони ідентичні. Ні, не ідентичні, зрозумів я.

Це та сама сукня.

— Генрі… — почав я, а потім охнув від раптового болю в нозі. Глянув додолу й побачив, як Генрі відштовхується від мене з порожнім шприцом у руці.

— Вибачте, Девіде, справді, — сказав він, дивлячись на мене з дивною сумішшю смутку і смиренності.

— Що…— я почав говорити, але слова не складались. Усе віддалялося, кімната навколо втрачала обриси. Я опустився на підлогу, відчувши раптову невагомість. Я втрачав контроль над світом, й остання картина, яку я побачив, була неможливою: Генрі встав з інвалідного візка та йшов до мене.

Потім він і все інше зникло в темряві.

30

Повільне цокання годинника повнило кімнату звуком, немов порошинками, що падають крізь сонячні промені. Здавалося, кожен неквапливий «цок» зависає на століття, а вже тоді за ним лунає наступний. Я не бачив джерела звуку, але уявляв годинник, старий і важкий, його поліроване дерево пахне воском і давниною. Я добре знав його й відчував латунний вигин ключа, бо прийшов його завести.

Його величний ритм можна слухати вічно. За ґраткою палало вогнем поліно, віддаючи в кімнату солодку соснову гостроту. Високі книжкові полиці тяглися вздовж стіни, лампи освітлювали кути м’яким сяйвом. Біла миска з апельсинами стояла в центрі столу з вишневого дерева. У кімнаті, як і в усьому будинку, панував теплий затишок давно знайомої домівки, хоч я знав, що ніколи в житті не ступав сюди. У цьому місці Кара й Аліса жили в моїх снах. Це був дім.

Мене переповнювала радість, настільки всеосяжна, ще несила було втримати її в собі. Навпроти на дивані сиділа Кара, Аліса кошеням згорнулася на колінах. Коли їхні погляди падали на мене, обличчя ставали сумними. Я хотів запевнити їх: для смутку немає причин. Тепер усе вже гаразд. Я повернувся, я з ними.

Назавжди.

Кара зняла Алісу з колін:

— Біжи пограйся надворі, моя хороша.

— Можна, я побуду з татком?

— Не зараз. Нам з татом треба поговорити.

Аліса засмутилася. Підійшла до мене, обійняла. Я відчував тепло і реальність маленького тіла, коли при­горнув її.

— Усе гаразд, — поцілував її в маківку. Волосся ніжне, як шовк. — Я буду тут, коли ти повернешся.

Вона серйозно поглянула на мене:

— Бувай, татку.

Я спостерігав, як вона виходить з кімнати. Біля дверей донька обернулася, злегка помахала рукою й пішла. Серце моє було настільки переповнене, що я не одразу зміг говорити. Кара все дивилася на мене з-поза столу.

— Що не так? — запитав я. — Ти не рада?

— Це неправильно, Девіде.

Я розсміявся. Не міг стриматися.

— Так. Невже ти цього не відчуваєш?

Навіть через свою радість я відчув сум Кари.

— Це наркотик, Девіде. Саме він змушує тебе почуватися таким щасливим. Але то омана. Долай її.

Я не розумів її занепокоєння.

— Ми знову разом. Хіба ти не цього хочеш?

— Не так.

— Чому? Я тут, з тобою. Тільки це й має значення.

— Це стосується не тільки нас. Або тебе. Вже не тільки тебе.

Перший подих холодного вітру пригасив мою ейфорію.

— Про що ти?

— Ти їй потрібен.

— Кому? Алісі? Звичайно, потрібен.

Але я знав, що вона говорить не про нашу дочку. Щастя, що сповнювало мене, руйнувалося. Вирішивши його не відпускати, я підійшов до столу й узяв з миски апельсин.

— Хочеш?

Кара лише похитала головою, мовчки дивлячись на мене. Я тримав помаранч у долоні. Відчував його вагу, бачив ямочки на шкірці. Міг уявити, як бризне сік, коли я почну обдирати шкірку, майже відчув гострий запах цедри. Я знав, що він буде солодкий. І так само знав, що рішення з’їсти його, відчути його смак стане актом прийняття. З якого шляху назад не буде.

Неохоче я поклав апельсин у миску. Відійшов від столу, знову сів, на серці було важко. Очі Кари сяяли, вона всміхалася.

— Оце ти й мала на увазі? Коли наказала мені стерегтися? — запитав я.

Вона не відповіла.

— Чи не пізно? — допитувався я.

Тінь перетнула її обличчя.

— Можливо. До цього йде.

Горло в мене стислося.

— А що з тобою, з Алісою?

Її усмішка була сповнена тепла.

— У нас усе добре. Не турбуйся про нас.

— Я більше не побачу вас, так?

Вона всміхалася крізь сльози.

— Тобі вже не потрібно. Більше не треба.

По моєму обличчю теж котилися сльози.

— Я люблю тебе, — промовив я.

— Я знаю.

Вона підійшла, обійняла мене. Я востаннє занурив