Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

над камінною полицею. Вона скидається на класичний пейзаж з парусними кораблями, лиховісними хмарами та брижистими хвилями — усе здається цілковито реалістичним, окрім піратів-кроликів.

— Як гадаєш, це збіг? — запитує Доріан. — Дівчинка, що вдавала кролика та знала художника, і картини з кроликами?

— Думаєте, художник намалював їх для Елінор?

— Мені це здається вірогідним, — не приховує Доріан. — Тут, очевидно, є історія.

— Здається, тут є безліч історій, — відгукується Закарі.

Він опускає торбу, і пляшка з вином дзенькає об камінь. Хлопець виймає її, витирає пил з ліхтаря і ключів на етикетці, розмірковуючи, хто налив у неї вино та скільки вона пролежала в підвалі, чекаючи, поки її відкоркують. Чому б не зараз? Закарі дивиться на закорковану пляшку й супиться.

— Не засуджуйте мене, — звертається він до Доріана, беручи зі столу ручку та проштовхуючи нею корок усередину (цим трюком він користувався безліч разів, коли в студентські роки не мав відповідного кухонного приладдя).

— Ми могли знайти де-небудь штопор, — зауважує чоловік, спостерігаючи за неелегантним процесом.

— Ви вже були дещо здивовані моїми схильностями до імпровізації, — відповідає Закарі, підіймаючи успішно відкорковану пляшку.

Він відпиває великий ковток вина, а Доріан сміється. Вино смакувало б краще з карафки і, мабуть, келихів, але й без того одразу відчутний його багатий, запашний і чудовий смак. Якийсь осяйний, як ліхтар на етикетці. На щастя, вино не шепоче віршів чи історій на язиці або в голові, але його смак старіший за історії. Нагадує про міфи.

Закарі пропонує пляшку Доріанові, і той бере, на мить затримавши свої пальці на хлопцевих.

— Ти повернувся через мене, чи не так? — раптово запитує Доріан. — Перепрошую, що не згадав про це раніше, усе досі трохи в тумані.

— Здебільшого через Мірабель, — зізнається хлопець. — Я став її спільником, а потім мене прив’язали до стільця та отруїли. Тепер усе здається таким далеким, хоча відбувалося геть недавно. Тепер мені вже краще.

— Дякую, — каже Доріан. — Ти не мусив цього чинити. Ти мені нічого не був винен, і я… дякую. Мені здавалося, що вже ніколи не прийду до тями, а натомість прийшов до тями тут.

— Пусте, — відповідає Закарі, однак відчуває, що слід сказати більше.

— Як давно це було? — запитує чоловік. — Чотири дні тому? П’ять? Тиждень. Як на мене, то минуло ще більше часу.

Закарі дивиться на нього, не знаходячи слів для точної відповіді. Міг минути тиждень або ціле життя, а може, одна-єдина мить. Він думає: «Мені здається, наче я знав тебе завжди». Але вголос хлопець цього не каже.

— Де ти його взяв? — запитує Доріан, сьорбаючи вино з пляшки.

— У пивниці. У затильній частині бальної зали, де колись було Беззоряне море.

Чоловік дивиться на Закарі з тисячею запитань в очах, але замість того, щоб озвучити їх, відпиває ще один великий ковток і віддає йому пляшку.

— Це, мабуть, було щось надзвичайне в давні часи, — каже він.

— А чому люди приходили сюди? — цікавиться Закарі й відпиває ще один ковток вина з присмаком міфів, перш ніж передати пляшку Доріанові.

Він сам не знає, паморочиться в його голові й шаленіє пульс від вина чи від того, що пальці цього чоловіка торкаються його руки.

— Гадаю, люди приходили сюди з тієї самої причини, що й ми, — припускає Доріан. — У пошуках чогось. Навіть якщо нам невідомо, що саме це було. Чогось більшого. Чогось дивовижного. Якогось рідного місця. Ми опинилися тут, щоб мандрувати історіями інших людей у пошуках своєї. За пошуки! — проголошує він, салютуючи Закарі пляшкою.

— За знахідки, — озивається хлопець, повторюючи жест, щойно Доріан віддає йому пляшку.

— Мені справді подобається те, що ти прочитав мою книжку, — зізнається чоловік. — Дякую, що допоміг повернути її.

— Прошу.

— Дивно, чи не так? Любити книжку? Коли слова на сторінках стають такими дорогоцінними, що здаються частинами власної історії, адже саме так і є. Як чудово, що хтось нарешті прочитав історії, котрі я знаю так близько. Яка тобі найбільше сподобалася?

Закарі розмірковує над відповіддю, водночас обдумуючи, який саме зміст криється в слові «близько». Він згадує історії, у голові виникають фрагменти образів, коли починає розглядати їх як звичайні історії, а не намагається розбити на шматки в пошуках таємниць. Він дивиться на пляшку в руках з ліхтарем і ключами, думаючи про провидців у шинках і розпиті пляшки в засипаних снігом готелях.

— Не знаю. Мені сподобалася та, що з мечами. Чимало було якихось сумних. Найпевніше, моя улюблена — історія про власника готелю і Місяцівну, але я б хотів… — Закарі замовкає, не певний, чого саме хотів би від цієї історії. Більшого, мабуть. Він віддає пляшку Доріанові.

— Хотів би щасливішого кінця?

— Ні… Не обов’язково. Я хотів би довшої історії. Хотів би дізнатися, що трапилося потім, хотів би, щоб Місяцівна знайшла можливість повернутися, навіть якщо не залишилася тоді. Усі ці історії здаються уривками якихось більших історій. Наче між рядками залишається значно більше подій.

Доріан задумливо киває.

— Це шафа? — запитує він, показуючи рукою на меблі з протилежного боку кімнати.

— Так, — озивається Закарі, відволікаючись на те, щоб підтвердити очевидне.

— Ти її перевіряв?

— Яким способом? — перепитує хлопець, але помічає, як Доріанові брови недовірливо повзуть угору. — Ой. Ой, ні, не перевіряв.

Закарі думає, що це єдиний годящий гардероб з усіх, які в нього були, і, не виходячи значний час із шафи в буквальному й переносному значенні, він сам не може повірити, що досі не перевірив, чи це, бува, не двері до Нарнії.

Доріан віддає йому пляшку з вином і йде до шафи.

— Я сам ніколи не був визначним прихильником Нарнії, — зізнається він, торкаючись пальцями вирізьблених дерев’яних дверцят. — Як на мій смак, забагато незавуальованої алегорії. Утім, є в ній певний романтизм. Сніг. Сатир з джентльменськими манерами.

Доріан відчиняє двері й усміхається, але Закарі не знає чому.

Чоловік простягає руку й повільно, обережно розсуває рядки вішалок з льоном і кашеміром. Радше відтягує рух, ніж негайно перевіряє задню стінку шафи. Дає собі вдосталь часу.

«Йому навіть не потрібні слова, щоб розповісти історію», — зауважує голос десь у голові Закарі, і хлопцеві зненацька неймовірно хочеться просто зараз опинитися всередині