Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн

хлопець устигає щось іще запитати, знову переводить очі на книжку, підкреслено й очевидно увірвавши бесіду.

Вони трохи читають у тиші. Закарі час від часу кидає погляди на Доріана, намагаючись угадати, про що саме той читає, аналізуючи рухи його брів. Нарешті чоловік згортає «Солодкі муки» і кладе їх на стіл. Він супиться і простягає руку, Закарі без жодного слова вкладає в неї «Баладу про Саймона та Елінор», і вони беруться читати далі.

Закарі саме заблукав у казці (замислившись, у якій скриньці скульпторка з історії сховала те, що, на його думку, було серцем Долі), коли Доріан згортає книжку. Вони потихеньку розбираються з тисячею запитань. На кожен зв’язок, який вони намагаються простежити між однією і другою книжкою, припадає ще більше всього, що не поєднується між собою.

Деякі історії здаються цілковито відокремленими й віддаленими, а інші оповідки справляють враження достоту пов’язаних з історією, у якій вони вдвох опинилися.

— Існувала… — починає Доріан, однак замовкає, і коли знову говорить, то звертається до чоловіка на стіні, а не до юнака навпроти: — Існувала організація, відома як «Фонд Кітінг». Жодної публічності, усі справи вели всередині. Не знаю, звідки вона взялася, не було взагалі нікого з таким прізвищем, але це геть не простий збіг.

— У бібліотеці поставили позначку, що це подарунок від «Фонду Кітінг», — каже Закарі, підіймаючи вгору «Солодкі муки». — Як вони пов’язані з «Клубом колекціонерів»?

— Вони працювали в опозиції. Існували… цілі, які слід було ліквідувати. — Доріан замовкає, підводиться, ступає кілька стрімких кроків кімнатою, і Закарі раптом здається, що клітка на картині не обмежується стіною. — Нагадай, що саме сказала твоя книжка зі склепу, — просить чоловік, зупиняючись, щоб узяти «Баладу про Саймона та Елінор», і береться на ходу гортати сторінки.

— Є три загублені в часі речі. Книжка, меч і чоловік. Книжка, напевно, — «Солодкі муки», оскільки Елінор віддала її Саймонові й вона провела на поверхні — скільки? — сто років? Вказівки були «знайти чоловіка», а не «знайти чоловіка з мечем», отже меч, можливо, уже повернувся. У кабінеті Хранителя є меч, він дуже підозріло висить на стіні та впадає в око.

— Саймон — загублений у часі чоловік, — каже Доріан. — Напевно, це він. У загубленого в часі чоловіка із «Солодких мук» навіть є пальто з ґудзиками. — Він бере «Солодкі муки» та почергово гортає обидві книжки. — Як гадаєш, хто такий пірат? — запитує в хлопця.

— Пірат — це, очевидно, метафора.

— Метафора чого?

— Не знаю, — зізнається Закарі. Він зітхає та озирається на чоловіка в намальованій клітці, навколо якого висить так багато ключів.

— А хто художник? — цікавиться Доріан. І водночас у голові Закарі лунає голос із тим самим запитанням.

— Я не знаю, — повторює той. — Я бачив кілька картин, мабуть, намальованих однією людиною. У моїй кімнаті є картина з кроликами-піратами.

— Можна мені на неї подивитися?

— Звичайно. — Закарі кладе «Солодкі муки» і «Баладу про Саймона та Елінор» в торбу, а Доріан повертає «Передбачення і перекази» до кишені, і вони рушають якимось коридором, що видається хлопцеві знайомим — схожим на тунель із книжковими полицями, які вигинаються на кожному повороті.

— Як багато ви змогли побачити? — запитує Закарі, помітивши, як Доріан сповільнює крок і роздивляється все довкола.

— Лише кілька кімнат, — відповідає той, дивлячись униз, кудись під свої босі ноги. Підлога в цьому коридорі скляна, і внизу видно кімнату, ущент заставлену рухомими панелями з надрукованими історіями, із цієї перспективи здається, що це оповідь про кота в лабіринті.

— Єдині люди, яких я бачив, — це ти й дівчина-янгол з пухнастим волоссям у білих шатах, яка не розмовляє.

— Це Рима, — пояснює Закарі. — Вона аколітка.

— У неї є язик?

— Я не питав, вирішив, що це буде нечемно.

Доріан зупиняється біля вигадливого телескопа поряд з кріслом. Він направлений на вікно в кам’яній стіні неподалік. Чоловік відчиняє засувку й розчахує вікно навстіж. За ним здебільшого темрява, лише звідкілясь сотається миготливе віддалене світло.

Доріан повертається до телескопа й дивиться крізь нього у вікно. Закарі бачить, як усмішка вигинає кутики його вуст. За мить чоловік відступає на крок убік і жестом запрошує його поглянути.

Щойно очі Закарі призвичаюються до плюсового скельця телескопа, як перед ним постає далечінь одразу за схожим на печеру місцем. У якійсь іншій частині Гавані є вікна до інших кімнат, вирізані в стіні із зазубреної скелі, що спускається кудись у затінок, а на освітлених кам’яних просторах лежать рештки велетенського корабля. Корпус розламався навпіл, а море з-під його дна вкрадено. Зі щогли мляво звисає пошматований прапор. На похиленій палубі стосами складені книжки.

— Як гадаєш, тут були сирени? — запитує Доріан просто над вухом Закарі. — Це вони своїми співами влаштували морякам кораблетрощу?

Закарі заплющує очі, намагаючись уявити цей корабель у морі. Він повертає телескоп, очікуючи, що Доріан стоїть поруч, але той уже рушив далі коридором.

— Можна у вас дещо запитати? — наздогнавши його, озивається хлопець.

— Звичайно.

— Чому ви допомогли мені там, у Нью-Йорку? — Це те, чого Закарі ніяк не міг збагнути. Йому здавалося, що тут приховане ще щось, а не саме лише бажання повернути книжку.

— Тому що захотів, — відгукується на запитання чоловік. — Я чималу частину життя згаяв на те, що від мене хотіли інші, а не на те, чого я сам хотів, і тепер намагаюся це змінити. Вирішувати, керуючись імпульсом. Не носити черевиків. Це жахливо бадьорить.

За кілька поворотів коридор з вітражними історіями приводить їх до кімнати Закарі. Хлопець хоче відчинити двері, але вони замкнені. Він забув, що сам замкнув їх, і тепер дістає з-під светра ключ.

— Ти досі носиш його, — помічає Доріан, дивлячись на срібний меч, і Закарі не знає, як відповісти, крім жахливо очевидної згоди, що так, він досі носить його й лише зрідка знімає, але, відчинивши двері, одразу відволікається на обурені верески персидського кота, якого випадково зачинив усередині.

— Ой, вибач, — перепрошує він. Кіт не відповідає, протискається йому між ніг і прямує собі кудись коридором.

— Як довго він тут просидів? — цікавиться Доріан.

— Кілька годин, — припускає Закарі.

— Ну, принаймні тут йому було зручно, — заспокоює хлопця чоловік, оглядаючи кімнату.

Бачить картину