Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

— Погрожую, — напівзапитливо, напівствердно промовляє чоловік, наче обмірковує значення слова, — ні, я просто попереджаю. Щоб одразу позбавити тебе марних ілюзій.

Його обличчя викривляється подібно до усмішки, а мені хочеться сполоснутися від наростаючого липкого страху. Цікаво, чи він вміє нормально сміятися? Чи його межа — перевага у всіх рухах рота?

— Скільки я була непритомна? — важко ворушу язиком, відчуваючи, що починаю знову відключатися. Я мимоволі опускаюся нижче і полегшено зітхаю, коли голова торкається подушки. Та чим вони мене таким накачали? 

— Майже шістнадцять годин.

«Майже добу», — подумки виправила його відповідь у голові.

— Чоловік сказав вам, що я вагітна? — мені хочеться вірити, що цей аргумент допоможе полегшити мою долю в цій лікарні.

Вираз обличчя лікаря залишається тим самим — похмурим, з легким відтінком черствості. Мені здається, навіть у амеби емоційний діапазон ширший.

 — Вагітна? — він хрипко перепитує, ніби не почув мого питання відразу.

Ахріп, або як там його, тягне вдумливе «хмм» і блискавично подається вперед, ближче до мене. Я злякано смикаюсь, коли за долю секунди він двома руками упирається на ліжко біля мого обличчя. Його подих опалює мою шкіру, і мені по-справжньому стає страшно.

— Я знаю твій секрет, дівчинко, — лікар улесливо шепоче, нахиляючись до мого вуха.

Я відвертаюсь, чуючи як він важко дихає. Мамочки, сподіваюся, це не те, що я думаю...

— Я-який секрет? — затинаюся від його несподіваних дотиків. Мої очі розширюються в максимально можливому діаметрі, коли рука лікаря нахабно ковзає по моєму стегну, а потім піднімається вище. — Та що ви собі дозволяєте?!

Я намагаюся скинути його з себе, але марно. Я явно програю чоловікові у ваговій категорії. Хвиля паніки накриває мене з головою, і я видаю несамовитий крик. Величезна п'ятірня відразу закриває мені рота.

— Не ламайся, дівчинко, — облизуючи мені шию, бурмотів лікар, — я знаю, що ти брешеш. Аналізи підтвердили відсутність вагітності.

Стримуючи сльози, я різко сіпнулася ще раз, але чоловік, навалившись на мене всією вагою, навіть не думав відступати. 

Боже мій, краще б я залишилася вдома і терпіла знущання Артема, ніж пережити подібне насильство від ще одного хворого психа.

Щосили я просила, щоб він відпустив мене. Звичайно, під його долонею мої прохання перетворилися на нерозбірливе мукання. 

Коли я відчула, що вільна рука лікаря пробралася під резинку піжамних штанів, я замружилася з єдиним бажанням — втратити свідомість. Не хочу нічого пам'ятати. Краще потім переконати себе, що все це мені здалося чи наснилося.

Але раптово важкість чоловічого тіла зникла. І крізь гул пульсуючої у скронях крові я розібрала лайки та звуки боротьби. 

Обережно розплющила очі і замість хтивого лікаря я побачила над собою озброєного чоловіка в чорній балаклаві. У зазорах блиснули до болю знайомі сіро-блакитні очі. 

Не може бути…

Мій зляканий розум підкидає рятувальні картинки, щоб я не збожеволіла остаточно?

Дуло пістолета торкається мого підборіддя.

— Не роби дурниць, лялечко, і ніхто не постраждає…

Замість кивка, що зрозуміла його, я з усієї сили заліпила цьому недограбіжнику ляпаса. Але товста балаклава зменшила силу мого удару.

— Ян, ти зовсім ідіот? — ривком сідаю на ліжко і стягую з його голови чорну тканину. 

Через секунду я дивилася на розчервоніле обличчя зі знайомим хитромудрим тату.

— Хотів тебе вивести з шоку, — Ян буденно відповідає, обдаровуючи мене своєю щирою усмішкою. 

Це не сон. Не сон. Він і справді прийшов за мною.

Другий ляпас несвідомо зірвався з моєї руки. Який же він все-таки ідіот...

Я голосно втягла повітря через стиснуті зуби, і, закривши долонями обличчя, малодушно розплакалася. 

Я не сплю. Ян повернувся за мною...

— Лялечко, годі вогкість розводити, — несуворий наказ Яна, і я відчула, як мене підняли з ліжка, — потім мене приб'єш. Нам час бігти.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно