Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

Глава 20.2.

Мія

Я прокинулася від тупого болю в затерплих м'язах, і з глухим стогоном спробувала потягтися. Але на жаль. Кінцівки відмовлялися мене слухатися.

Доклавши титанічних зусиль, я не з першого разу підняла повіки. 

Мій розпливчастий погляд упирається в суцільну білу стелю з ледь помітними тонкими тріщинами і п'ятиріжкову люстру, яка яскравим світлом різала очі. Я усвідомлюю, що знаходжуся не в своїй спальні.

У ніздрі вдаряє неприємний запах спирту та якоїсь трав'яної настойки з яскравим акцентом ромашки. Мій нюх кричить про небезпеку і підбурює швидше бігти з цього страшного місця. Але я не можу навіть поворухнутися. Тіло ломить неприємною пульсацією, голова розривається від гучного дзвінкого рою сплутаних думок. 

Пам'ять підкидає яскраві кадри, і я згадую як Артем у компанії з Олесею тягне мене в хол, де на мене чекає похмурий лікар і несподіваний укол заспокійливого в плече. А далі — в'язка темрява, поверховий сон і до чортиків лякаючі видіння на межі реальності.

Я то пірнала в тягучу дрімоту, то знову виринала, повністю оповита туманним серпанком.

Як же довго я спала?

Що вони зі мною зробили?

Намагаюся покрутити шиєю у пошуках підказок мого місцезнаходження, але гострий спазм прострілює м'яз, і я миттєво завмираю, доки нестерпний біль не відступає. 

Знову роблю спробу озирнутися і підвестися з ліжка. Цього разу тіло піддається команді і я, крекчачи як стара бабця, сідаю біля дерев'яного узголів'я ліжка. Помічаю на собі сіру закриту атласну піжаму. Мене ще й переодягли без свідомості? 

Підголів'я тісно примикає до підвіконня і невеликого бежевого комода. Зважаючи на те, що за вікном темніло небо, зараз або вечір, або ніч.

Скільки ж я була у відключці?

На загальний подив, мене помістили у звичайну палату без м'яких стін та ґрат на вікнах. Зовсім не схоже на класичні кімнати, де утримують психічно хворих пацієнтів.

Пастельні шпалери в тонку смужку, шафа, стіл зі стільцем, телевізор. Навіть кілька кімнатних квітів, хаотично розставлених на меблях. Більше скидається на лікарняну віп-палату, в якій мені не раз щастило проводити час після чергових побоїв чоловіка. 

Не встигла я добре помилуватися інтер'єром кімнати, як звук замкової щілини сповістив про непроханого гостя. Двері зі звуком відчинилися, і на порозі застиг той самий похмурий лікар, який уночі приїхав за мною. 

Я подумки стиснулася в грудку під його пильним крижаним поглядом. 

Зі сторони картина нагадувала початок голлівудського фільму жахів з доктором-маніяком, який упивається страхом жертви перед виконанням свого витонченого плану. 

Моя свідомість боягузливою мишкою знову хотіла сховатися в небуття, але я прогнала зародження страху і впевнено втупилася у чоловіка. Сподіваюся, він не встиг помітити дещицю переляку на моєму обличчі. 

Через, здавалося, вічність чоловік увійшов до палати і демонстративно замкнув її на ключ.

— Як самопочуття, Мія? — лікар підносить кулак до рота і голосно прочищає горло. 

Я не поспішаю відповідати, обмірковуючи, як приємний баритон із легкою хрипотою зовсім не підходить до його лякаючої зовнішності.

— Мія, я чекаю на відповідь, — металевим голосом нагадує лікар.

Зобразити привітність та безтурботність не виходить. Мій зневажливий погляд красномовніший за мене, і лікар це помічає.

— Чудово, — пирхаю, бажаючи якнайшвидше позбутися його присутності.

— Мене звуть Ахріман Альбертович, — ігноруючи моє невдоволення, чоловік продовжує свою виставу, — я ваш лікар. Приємно пoзнaйомитися.

Господи, що за ім'я? Спеціально змінив, щоб ще більше налякати та заплутати пацієнтів? Хто в здоровому глузді здатний запам'ятати його ініціали? 

— Не можу відповісти, що це взаємно, — схрещую руки на грудях, щоб хоча б так убезпечитися від неспокійної свеблячої уваги лікаря.

Куточки рота чоловіка ледь помітно смикнулися в посмішці, а потім його обличчя знову набуло кам'яного вигляду. 

— Знаєш, Мія, адже ти не перша, хто потрапляє сюди з непохитною впевненістю, що має право хамити мені, — лікар заходив по палаті, грузно човгаючи ногами по підлозі. 

Ну здрасті-приїхали. Виходить, я з рук одного психопата одразу ж потрапила до інших? І лікар же ж зовсім молодий. Поблизу це добре видно. Добре, якщо тридцять років нашкребеться. Можна сказати, що й доволі симпатичний, якщо не брати до уваги його грубі риси обличчя. Що за хворі думки у його голові?

— Тільки забувають одну важливу річ, — хрипко нагадав чоловік про свою присутність, — я тут господар, а ви — лише слабкі й нерозумні гості, за яких мені добре платять. І я можу робити з вами все, що мені заманеться.

Мене почало каламутити. Голова паморочилася, слабкість долала. Я через слово вловлювала зміст його фрази. Перевела на чоловіка плаваючий погляд. До чого ж погано...

— Ви мені загрожуєте? — ковтаючи клунок нудоти, я через силу видавила із себе питання. — Даремно стараєтесь. Вам не переплюнути у цьому мого чоловіка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍