Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

британець, був вражений дивною і неприйнятною для нас, європейців, логікою московського царя. Однак зовсім скоро я натрапив на ще більш цікаві подробиці. Програючи в пух і пір’я розв’язану ним самим війну зі шведами, московський цар Петро мусив шукати обхідні шляхи для порятунку… Союзники — данський король, а потім і польський — його зрадили, а далі, як вам, мабуть, відомо, московські війська були вщент розгромлені під Нарвою. Сам Петро І, виявивши безславне боягузтво, утік незадовго до початку битви.

Що ж йому залишалося, як не шукати вихід у посередництві впливових держав? Його вибір впав на мого предка, герцога Мальборо, аби через нього схилити до союзу із Московією і саму Англію. Царю Петру доповіли, що подарунками чи коштовностями справу залагодити буде складно, бо при англійському дворі у той час таке вважалося усього лиш виявом уваги, а не запорукою співпраці. Герцог Мальборо на той час не був бідною людиною, але й заможним його назвати було складно… Московський цар, звісно, про це не знав. Серед документів Джона Черчилля мені вдалося знайти дещо цікаве, Алексе. Особиста вказівка царя Петра. Звучала вона так:

Не чаю, чтоб Мальбруха дачею склонить, понеже чрез меру богат; аднако ж обещать тысячь около двухсот или больше…

— Напевно, саме тоді царю Петру спало на думку спокусити герцога Мальборо хабарем, від якого йому було б складно відмовитися.

— Що ж це могло бути? — запитав Марко.

— Корона, юначе! Корона, яку московський цар попри усю свою скупоту вирішив за посередництво віддати герцогу Мальборо, — майже урочисто проказав Черчилль. — Корона тодішнього князівства Київського!

Звісно, Мальборо не був дурнем. Він зустрівся з царським конфідентом Гюйсеном і зробив вигляд, начебто погодився на цю щедру пропозицію. Запевнив у своїй лояльності до московського царя й обіцяв допомогти.

На що цар терміново відреагував так:

Ответствовать Геезену на его вопрошание, что дук Мальбург желает княжество из русских: на что отписать к Геезену, и если вышереченный дук к тому склонен, то обещать ему из трех, какое похочет — Киевское, Владимирское или Сибирское, и притом склонять его, чтоб оный вспомогал у королевы о добром миру с шведом, обещать ему, ежели он то учинит, то с оного княжества по все годы жизни его непременно дано будет по 50 000 ефимков, тако ж камень-рубин, какого или нет, или зело мало такого величества в Європе, тако ж и орден св. Андрея прислан будет.

— Я процитував вам лише цих два тексти, Алексе. Окрім них там ціла переписка конфідентів зі своїм царем та деякі не вельми благовидні листи герцога Мальборо. Звісно, за умови, що Мальборо спокуситься на обіцяний рубін та князівську корону, цар Петро міг сподіватися і на те, що герцог, ставши князем нових земель, буде їх надалі захищати від шведа та від усякого іншого ворожого вторгнення.

Того ж часу від короля Карла до герцога прибув посланець, молодий русин. Він вільно володів мовами, мав гострий розум, тож переконливі слова цього юнака не залишили герцога байдужим. Хай там як, посланець Карла переконав мого предка зустрітися зі шведським королем особисто, повідомивши, що у самого Карла та у справжнього, законного володаря князівства Київського гетьмана Іоанна Мазепи є краща за царську пропозиція.

Гадаю, Алексе, якщо відійти від дипломатичних вивертів, все було достатньо банально: шведський король та гетьман Мазепа скинулися золотом і перекупили мого предка. Таким чином, і Карл, і русинський гетьман нейтралізували можливого супротивника у майбутній війні з московським царем.

Отак, замість титула князя Київського, який Джон Черчилль обрав серед запропонованих царем як найпривабливіший, він одержав інший, ближчий його серцю, — титул князя Священної Римської імперії. До того ж титул цей був не маріонетковим, як розумілося герцогу, бо навряд чи цар Петро насправді поступився б своєю владою якомусь чужинцю… На додаток до титулу австрійський імператор надав герцогу Мальборо ще й справжнє можноволодіння на території Баварії — князівство Мінделгейм, де герцог із дружиною у достатку щасливо прожили решту життя.

Я довго намагався дослідити, у який спосіб листування царевих конфідентів та власні компрометуючі листи потрапили назад до рук Мальборо. Власне, він мав своїх довірених людей та шпигунів по всій Європі і напевне, гадав я, одному з них вдалося викрасти ті документи у царевих посланців — Матвєєва чи Гюйсена… Аж поки у записах герцога не натрапив на кілька скупих рядків про те, що компромат той йому повернув сам шведський король під час особистої зустрічі. А роздобув їх для Мальборо отой хвацький посланець гетьмана Мазепи. Ось така історія, Алексе, — проказав Черчилль, завершуючи свою довгу розповідь. — Мені залишається лише додати, що новину про надання Мальборо титулу князя Священної Римської імперії приніс герцогу той-таки молодий русин, який, волею долі, став для Джона Черчилля щасливим талісманом і добрим провісником. На перемовинах герцога з королем Карлом саме він представляв інтереси свого шляхетного русинського пана. Звали того юнака, як ви вже, напевне, здогадалися, Марко Вишневецький. І Мальборо згадує, що попри своє русинське походження мав він дивне прізвисько «Швед».

Схильний занотовувати навіть дрібниці, Мальборо залишив чимало добрих згадок про нього… Тож коли вам буде цікаво, запрошую вас погортати ті записи. За килішком бренді, звісно.

— Несподівано… — промовив Марко, — дуже несподівано… Я й не знав про такі подробиці, окрім тих, що мій предок Марко Вишневецький, прибувши до Стокгольма з таємним посланням гетьмана Мазепи, закохався там у юну шведку і зрештою, прийнявши протестантство, одружився з нею.

— Відчайдушний був хлопак! — гмикнув Черчилль. — А далі що ж? Як склалася його доля потім, вам відомо, Алексе?

— Уривками. Знаю, що він брав участь у Полтавській битві і мало не загинув у Батуринській різанині, яку вчинив князь Меншиков козакам за те, що повстали проти московського царя. Йому вдалося утекти з полону… Далі він служив своєму панові до самої його кончини… Десь із тих часів, після його втечі, береться легенда, начебто він був не простим чоловіком, а вовкулакою… Але нікому з його нащадків той вовкулачий дар, як бачите, не передався, — усміхнувся Марко.

— А що ж шведка? — поцікавився Черчилль. — У таких історіях кохання завжди має визначальну роль.

Марко розвів руками.

— Це мені достеменно невідомо. Але з огляду на те, що у моїй родині усі або чорняві, або біляві, як скандинави, а бабця моя таємно сповідувала протестантизм, хоч уся родина — католики, то, цілком можливо, у них все склалося… Із тією шведкою. Він зумів у якийсь спосіб повернутися