Лариса Підгірна - Полювання на чорного дика

та вдавати, що шукають компроміс навіть із ворогом, а тим часом британські спецслужби мають робити усе, щоб у ворога не залишилося жодних варіантів, окрім як прийняти той компроміс на наших умовах. Чемберлен, на жаль, далекий від першого, та й від усвідомлення другого теж. Інакше ви б поїхали до Німеччини суто із завданням слати з Фюрербау зручні для Чемберлена репортажі.

— То… моє завдання зблизитися із Шелленбергом… було… — проказав Марко.

— Так, Алексе, ви усе правильно зрозуміли. Сінклер, Корнуелл, Селфрідж і я, а також ваш тесть Річард Сеймур — усі ми гравці однієї команди. Чемберлен до неї не входить. І відколи ви тут, у МІ-6 — виходить, і ви з нами… — розвів руками Черчилль. — Річард Сеймур добре зробив, коли у Стамбулі, познайомившись із вами, молодим, талановитим розвідником бідної української резидентури, не полишив вас тоді на поталу совєцьким агентам. Зауважте, керівництво МІ-6 жодного разу не перешкоджало вашим особистим… гм… вендеттам, назовімо це умовно так… і навіть підтримувало вас, бо ви дивовижним чином завжди уміли поєднувати їх із виконанням місій і завдань, покладених на вас конторою, жодного разу не втративши здорового глузду і відчуття міри.

— Сер, я хотів би зрозуміти, до чого ви ведете усю цю розмову? — запитав Марко. — Я когось підвів? Щось не так зробив?

— Навпаки, — усміхнувся Вінстон Черчилль, — за увесь цей час ви показали себе з найкращого боку. Тож нарешті… я маю честь вам сповістити, Алексе, що вас прийнято у вищу лігу…

— Он як… Секретна армія Черчилля? — промовив Швед.

— Я поки що не маю жодного морального права робити вам подібні пропозиції офіційно, — сказав Черчилль, — але чи готові ви і надалі працювати у МІ-6 із такою ж відданістю?

— Так, сер… Звичайно, — відповів Марко. — Що 6 не сталося.

— А у нашій команді? — запитав той.

— Сер, не хочу видатися некоректним, — усміхнувся Марко. — Наскільки я розумію, теперішньому британському уряду діяльність МІ-6 наче більмо на оці.

— Так, на їхню думку, ви усі тут занадто енергійно копаєте, постійно нариваєте те, що їм не подобається, — усміхнувся Черчилль.

— А ви є тим, хто підтримує діяльність МІ-6 фінансово, не афішуючи себе, — додав Марко, — але у якому сенсі ви говорите про команду?

— Алексе, я усе ще маю більші амбіції, аніж споглядати, як купка аристократів-запроданців нищить мою країну, тягне її до прірви, — відповів Черчилль, випускаючи хмарку тютюнового диму. — Так, усе ще маю!

— Ви говорите про пост прем’єр-міністра, сер?

— Якщо Богу буде угодним такий експромт, — відповів Черчилль. — Однак ви ж розумієте, Алексе… Найкращий експромт завжди мусить бути ретельно підготованим. Ми робимо свою частину… І тоді Господь, якщо Йому буде угодно, зробить свою.

— Цікава у нас із вами розмова, сер, — проказав Марко, — і несподівана. Для мене.

— А якщо я вам скажу, юначе, що нас із вами пов’язує дещо більше, ніж несподівана розмова чи отой випадок, завдяки якому ви зустрілися колись із Сеймуром, чи ваша робота у цій конторі? — усміхнувся Вінстон Черчилль.

— Що ж, пане Черчилль, — відповів Марко, — мені було б цікаво дізнатися про це.

— Історія, Алексе! Нас пов’язує одна дуже давня історія… — відповів той. — Коли я випадково дізнався про неї, то моєму здивуванню просто не було меж. Бо такі речі можна сприймати за знак долі, — продовжував Черчилль, — за Божий перст… Але потім, перекинувши склянку бренді і викуривши люльку, я заспокоївся. Бо, зрештою, наш людський світ набагато тісніший, ніж ми собі уявляємо, щоб долі людей не могли у ньому перетинатися навіть отак, дивовижним чином. І те, що ми вважаємо химерним випадком, дивом чи збігом обставин, насправді є лише закономірністю… Скажіть, Алексе, як добре ви знаєте свій родовід?

— Достатньо добре… — здивовано відповів Марко. — В історичному контексті я належу до шляхетного роду князів Вишневецьких. Але чому вас цікавить мій родовід, сер?

— Скажіть, а ваше українське прізвище… Швед… Яке його походження? — знову запитав Черчилль.

— Це прізвище на початку було прізвиськом, — пояснив Марко, — його отримав мій предок із роду Вишневецьких, на честь якого мене Марком і назвали. Він служив у гетьмана Мазепи і на час Північної війни був таємним посланцем гетьмана при дворі Карла XII.

— Гм… — усміхнувся Черчилль. — Окрім занять журналістикою у юності та політикою у дні теперішні я з великим інтересом займався також і вивченням історії мого власного родоводу. Як вам, мабуть, відомо, Алексе, я походжу з династії герцогів Мальборо, засновником якої був перший герцог Мальборо — Джон Черчилль. Свого часу він мав видатне становище при дворі королеви Анни Стюарт і виявив неабиякий хист полководця у війні за іспанську спадщину. Так от… — продовжував Черчилль, — на початку 1930-х, коли я не увійшов у кабінет коаліційного уряду Рамзі Макдональда, для внутрішнього заспокоєння я присвятив себе літературній праці. І взявся за амбітну роботу — дослідити життя і час мого славного предка. Я так і назвав її: «Мальборо: його життя і час». Ви запитаєте мене знову, Алексе, до чого я хилю. А от до чого… Збираючи матеріали для своєї праці, досліджуючи документи нашого родинного архіву, я натрапив на одну цікаву історію… То була епоха останніх лицарів тодішньої Європи, Алексе. Вісімнадцятирічний шведський король Карл XII, якого всі навколо і мій славний предок у тому числі чомусь вважали неуком у військовому мистецтві, трьома влучними ударами розбив грізну антишведську коаліцію і в одну мить перетворився з невдахи на грізного бога Марса.

Щодо Британії, то вона на той момент була зацікавлена у продовженні Північної війни. Англійцям було важливо утримувати шведів на сході, щоб вони, зчепившись із Московією, якомога довше не втручалися у європейські військові дії на боці французів. Знаєте, мені якось переклали рядки однієї російської поеми, «Мідний вершник», написаної Пушкіним. Чули, мабуть? — поцікавився Черчилль.

— Так, звісно, — усміхнувся Марко, — читав, коли навчався у гімназії.

— Зачекайте мить. Я пригадаю ці рядки… Я завчив їх напам’ять російською, щоб за потреби декламувати в оригіналі:

И думал он:

Отсель грозить мы будем шведу,

Здесь будет город заложен

На зло надменному соседу.

Природой здесь нам суждено

В Європу прорубить окно,

Ногою твердой стать при море.

Сюда по новым им волнам

Все флаги в гости будут к нам

И запируем на просторе.

— Дуже гарна ілюстрація російської натури, вам не здається? Самим розпочавши війну, звинуватити у віроломстві шведів.

— Відтоді у російській натурі нічого не змінилося, сер…

— Зізнаюся, Алексе, — продовжував Черчилль, — коли мені переклали ці рядки англійською, я,