Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

що­би нас би­ли; да­лі під­ку­пив вій­та, що­би вста­вив­ся у асе­н­те­рун­ко­вої ко­мі­сії, що­би нас за­асен­те­ру­ва­ли до вій­ська. Але ми все пе­ре­бу­ли і, вис­лу­жив­ши в вій­ську, прий­шли на­зад до се­ла. Жид зат­рем­тів; він знав, що ми не по­да­руємо єму свою крив­ду, і ста­рав­ся ви­пе­ре­ди­ти нас. Зап­ро­сив нас до се­бе бу­цім­то на гос­ти­ну і хо­тів пот­роїти нас так, як ба­тька. Але сим ра­зом йо­му шту­ка не вда­ла­ся. Ми піз­на­ли­ся на тім і на­го­ду­ва­ли си­ло­міць са­мо­го жи­да тою стра­вою, ко­т­ру нам при­ла­див. Че­рез тиж­день йо­го не ста­ло. То­ді ми по­ки­ну­ли своє се­ло і піш­ли сю­да, а по до­ро­зі попри­сяг­ли со­бі до смер­ті своєї мсти­ти­ся на жи­дах. Ми пос­та­но­ви­ли со­бі ро­би­ти з ни­ми так, як во­ни з на­ми: під­мов­ля­ти нап­ро­тив них як­най­більше лю­дей, шко­ди­ти їм, де мож, і то так зруч­но, що­би во­ни й са­мі не зна­ли, від­ки на них па­де ли­хо. Від то­го ча­су ми­ну­ло вже де­сять літ. Як ми до­сі спов­ню­ва­ли свою при­ся­гу, о тім не бу­ду опо­ві­да­ти. Але най­більша на­ша пімс­та те­пер наб­ли­жає­ся, і хто хо­че бу­ти на­шим бра­том, на­шим щи­рим при­яте­лем, хто хо­че мсти­ти­ся ра­зом з на­ми за свої і за гро­мадські крив­ди, той пі­де з на­ми в тій пот­ре­бі!

Послідні сло­ва ска­зав Анд­русь під­не­се­ним, май­же бла­га­ю­чим го­ло­сом. Йо­го опо­ві­дан­ня, су­хе, ури­ва­не, мов зне­хо­чу роз­ка­за­не, а пре­цінь та­ке до­сад­не і від­по­ві­да­юче по­ну­ро­му наст­роєві всіх поб­ра­ти­мів, зро­би­ло на всіх ве­ли­ке вра­жін­ня. Пер­ший Прий­де­во­ля зір­вав­ся і по­дав ру­ку бра­там Ба­са­ра­бам.

- Ось моя ру­ка,- ска­зав він,- я з ва­ми хоч і до мо­ги­ли! Що бу­де, о то я не дбаю, а що ска­же­те, то зроб­лю. Що­би тілько пі­мс­ти­ти­ся, о ні­чо більше я не дбаю!

- А ста­ро­го Дер­ка­ча чей та­кож не від­ки­не­те,- дав­ся чу­ти го­лос з ку­та, і ли­це Анд­ру­се­ве про­яс­ни­ло­ся ус­мі­хом.

- Нікого не від­ки­не­мо, брат­чи­ку, ні­ко­го! - ска­зав він.

За Дер­ка­чем один за дру­гим зго­ло­си­ли­ся всі поб­ра­ти­ми, ок­рім Ма­тія, Ста­сю­ри і Бе­не­дя. Анд­русь ра­ду­вав­ся, жар­ту­вав.

- Ну, ті два ста­рі, з них нам і так хіс­на ве­ли­ко­го не бу­ло би. А ти, Бе­не­дю? Все ще о своїх «чис­тих ру­ках» мрієш?

- О чім я мрію, се мен­ша річ, се тілько ме­не об­хо­дить. Але то од­но ба­чу, що на­ші до­ро­ги ни­ні роз­хо­дяться. Поб­ра­ти­ми, поз­вольте ме­ні ска­за­ти вам ще сло­во, по­ки зов­сім ро­зі­й­де­мо­ся.

- Що там єго слу­ха­ти! - ворк­нув, сплю­ву­ючи, Сень Ба­са­раб.

- Ні, го­во­ри! - ска­зав Анд­русь, кот­рий те­пер чув­ся по-да­в­ньому го­ло­вою і про­від­ни­ком тих лю­дей, від­да­них йо­му з ду­шею і з ті­лом, і в тім по­чут­ті наб­рав знов тої пев­нос­ті і си­ли пос­ту­по­ва­ння, яка йо­го впе­ред виз­на­чу­ва­ла і кот­ра пот­ро­ху опус­ти­ла йо­го бу­ла під час не­дов­го­го Бе­недьово­го про­від­ницт­ва.- Го­во­ри, Бе­не­дю,- ти був доб­рим поб­ра­ти­мом і щи­ро хо­тів для всіх доб­ра, ми пев­ні, що ти й те­пер то­го са­мо­го хо­чеш. А ко­ли до­ро­ги на­ші роз­хо­дяться, то се не для то­го, що ми са­мо­вільно від­ри­ваємся від твоїх рад, але для то­го, що ко­неч­ність пхає нас ту­ди, ку­ди ти чи не мо­жеш, чи не хо­чеш іти з на­ми.

- Дякую то­бі, Анд­ру­сю, за твою доб­ру ві­ру. Але то, що ти ка­жеш о ко­неч­нос­ті, кот­ра бу­цім­то пхає вас на зле ді­ло,- бо що за­ду­ма­не то­бою ді­ло не є доб­ре, се чень ти й сам приз­наєш,- сему я не мо­жу якось уві­ри­ти. Яка тут ко­неч­ність? Що жи­ди ошу­ка­ли й обік­ра­ли нас, що зв’яза­ли нам ру­ки і за­пер­ли нам на те­пер до­ро­гу до ря­тун­ку, то чи з то­го вже вип­ли­ває, щоб ми му­си­ли від­ре­чи­ся від сво­го чис­то­го сум­лін­ня, ста­ти­ся па­лі­ями? Ні, поб­ра­ти­ми мої, і ще раз ка­жу, що ні. Пе­ре­тер­пім то­ту не­щас­ли­ву го­ди­ну. Час за­гоїть усі ра­ни, вти­шить наш гнів, ми звільна най­де­мо в со­бі си­лу за­ча­ти роз­би­те ді­ло, знов на­но­во і знов ко­лись пос­та­ви­мо йо­го на тім ступ­ні, на якім бу­ло не­дав­но. Тілько що то­ді, нав­че­ні раз, бу­де­мо ос­то­рож­ній­ші. А своїм під­па­лом що ви вдієте, ко­му по­мо­же­те?

- Їм пош­ко­ди­мо, і се­го нам до­сить! - скрик­нув Сень.

- Ох, не до­сить, поб­ра­ти­ме Се­ню, не до­сить! Мо­же бу­ти, що то­бі, вам кільком, до­сить, бо ви на то зап­ри­сяг­ли­ся. Але дру­гим? Усім ро­біт­ни­кам? Чи во­ни від то­го бу­дуть си­ті, що жи­ди по­кап­ца­ні­ють? Ні, але бу­дуть му­си­ли знов ро­би­ти по-давньому і вдо­во­ля­ти­ся ще мен­шою пла­тою, бо ба­га­тий все-та­ки хоч з му­су мо­же зап­ла­ти­ти більше, а бід­ний не мо­же. А не дай бо­же, вик­риєсь ва­ша змо­ва, то кілько вас пі­де гни­ти до кри­мі­на­лу, або хто знає, що ще мо­же ста­ти­ся! Ні, поб­ра­ти­ми, про­шу вас ще раз, пос­лу­хай­те мо­го сло­ва, по­киньте свої страш­ні за­мис­ли, пра­цюй­мо да­лі ра­зом так, як за­ча­ли, а пімс­ту ос­тав­мо то­му, кот­рий ва­жить прав­ду-неп­рав­ду і кож­до­му ви­мі­рює по ді­лом єго.

- Те-те-те, ти вже щось спо­півська за­ти­наєш,- від­ка­зав нас­міш­ли­во Сень.- Не час нам жда­ти на той ви­мір, о кот­рім до­сі якось ми ні­чо­го не знаємо. Моя гад­ка: у ко­го міц­ні ку­ла­ки, той сам со­бі вимі­рить прав­ду. І нам так тре­ба ро­би­ти. Хто сам со­бі по­ма­гає, то­му й бог по­мо­же!

- Так, поб­ра­ти­ме Бе­не­дю,- ска­зав ла­гід­ні­ше Анд­русь,- го­ді нам уже вер­та­ти­ся. Роз­мах­ну­ли со­ки­рою, то тре­ба вже вру­ба­ти, хоч би ма­ла нам со­ки­ра і в зу­би пирс­ну­ти. Ко­ли ти не хо­чеш з на­ми кум­па­нію дер­жа­ти, то ми те­бе не си­луємо. Ро­зу­мієся, що на­діємся по то­бі, що не ви­даш нас.

- Га, ко­ли інак­ше не мож­на, ко­ли так му­сить бу­ти,- ска­зав Бе­недьо,- то не­хай і так, ос­та­нусь з ва­ми до кін­ця. Па­ли­ти з ва­ми не пі­ду, то­го від ме­не не жа­дай­те, але ос­та­нусь туй на міс­ці. Мо­же, вам змо­жу в чім ін­шім по­ра­ди­ти або по­мог­чи,- то гріх би був, ко­ли б я в та­ку га­ря­чу по­ру вті­кав з-по­між вас для влас­но­го без­пе­ченст­ва.

- І я так са­мо! І я так са­мо! - ска­за­ли Ста­сю­ра і Ма­тій.- Всі ми сто­яли до­сі друж­но, в щас­ли­вій­шім ча­сі, то тре­ба нам дер­жа­ти­ся ра­зом і в тих тяж­ких хви­лях, які для нас нас­та­нуть.

- Так, поб­ра­ти­ми! Спа­си­бі вам за те,- ска­зав Анд­русь, сти­с­ка­ючи од­но­го по дру­гім за ру­ку,- те­пер я спо­кій­ний і сильний, те­пер мо­жуть трем­ті­ти на­ші во­ро­ги, бо хви­ля пі­мс­ти над­хо­дить. Яке сім’я до­ля дає нам у ру­ки, та­ке й сій­мо. А що з нього зій­де і хто збе­ре єго пло­ди, се річ не на­ша,- ми, мо­же,