Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

а неп­рав­да має ніж у ру­ках, то я бо­юсь, що, за­ким прав­да по прав­ді розв’яже­ся, неп­рав­да й зов­сім за­рі­же її. Але не о тім ми ма­ли ни­ні го­во­ри­ти, брат­тя, а о тім, що нам те­пер ро­би­ти? Я га­даю, що нам тілько од­на до­ро­га ос­та­ла­ся,- але по­ки ска­жу своє сло­во, хто знає, мо­же, з вас кот­рий ви­га­дає що ін­шо­го, кра­що­го… де­лі­кат­ні­шо­го,- бо моє сло­во страш­не бу­де, брат­тя! Тож про­шу вас, хто має що ска­за­ти, най ка­же. Ти, Бе­не­дю?..

- Я - ні­чо­го не ска­жу. Я не знаю, що нам те­пер ро­би­ти! Хі­ба за­чи­на­ти на­но­во ут­ра­че­не.

- Еге-ге, да­ле­ка до­ро­га, та й то мос­ти поз­ри­ва­ні. Ні вже, що ін­шо­го при­ду­май!

Бенедьо мов­чав. Що він міг те­пер при­ду­ма­ти?

- А ви, дру­зі, знаєте який спо­сіб? - спи­тав Анд­русь.- Го­во­ріть!

Ніхто не го­во­рив. Усі си­ді­ли з по­ну­ре­ни­ми до­до­лу го­ло­ва­ми, всі чу­ли, що наб­ли­жається щось страш­не, якесь ве­ли­ке зни­щен­ня, але чу­ли за­ра­зом, що во­ни не в си­лі йо­го від­вер­ну­ти.

- Ну, ко­ли ніх­то не го­во­ри­те, то я бу­ду го­во­ри­ти. Од­на нам те­пер до­ро­га ос­та­ла­ся - під­па­ли­ти се прок­ля­те гніз­до на всі шти­ри ро­ги. Се моє сло­во.

Бенедьо здриг­нув­ся.

- Не бій­те­ся, не­вин­ні не по­терп­лять поп­ри вин­них. Усі во­ни вин­ні.

Мовчанка сто­яла в ха­ті. Ніх­то не пе­ре­чив Анд­ру­се­ві, але й при­та­ку­ва­ти йо­му якось ніх­то не ва­жив­ся.

- Ну, чо­го ж ви си­ди­те, мов по­рі­за­ні? Нев­же ж ви та­кі во­яки, що вій­ни боїте­ся? Зга­дай­те ли­шень, в якій дум­ці поп­рис­ту­па­ли всі ви до поб­ра­тимст­ва. Ад­же ж у нас ще є кар­бо­ва­ні па­ли­ці,- і не­ма ту й од­но­го жи­да в Бо­рис­ла­ві, на ко­т­ро­го би у нас кар­бів не бу­ло. Ви ген­то до­по­ми­на­ли­ся ме­не о об­ра­ху­нок. Ни­ні день об­ра­хун­ку, тілько що до дав­ніх кар­бів прий­шов ще оден но­вий, най­більший: що во­ни ошу­ка­ли й обік­ра­ли ці­лу ро­біт­ницьку гро­ма­ду, що во­ни по­ка­за­ли тим спо­со­бом ви­раз­но, що хо­тять нас по­вік-ві­ку дер­жа­ти в без­ви­хід­ній не­во­лі. Чи тре­ба ж вам ще чо­го більше? Я ду­маю, що сей оден карб ста­чить за всі!

- Але що ж се бу­де за об­ра­ху­нок: за­па­ли­те кілька хат, кі­лька ма­га­зи­нів, і або вас по­ла­па­ють і по­са­дять до кри­мі­на­лу, а як ні, то жи­ди знов ска­жуть: тра­фу­нок!

- О ні, не так во­но бу­де. Ко­ли прис­ту­па­ти до та­кої вій­ни, то вже з ці­лою гро­ма­дою,- ска­зав спо­кій­но Анд­русь.

- А хі­ба ж се мож­на? Не­хай оден най­де­ся се­ред гро­ма­ди, що вас ви­дасть, і всі ви про­па­де­те.

- І так не бу­де. Кож­дий з нас, хто прис­та­не на те ді­ло і обі­цяє ру­ку до него при­ло­жи­ти, до­бе­ре со­бі де­сять, двад­цять та­ких, кот­рим мо­же за­ві­ри­ти, і, не ка­жу­чи їм ні­чо­го, ска­же їм в оз­на­че­нім ча­сі зіб­ра­ти­ся на оз­на­че­нім міс­ці. То­ді дасть знак. А ко­ли б що ви­да­ло­ся, то я бе­ру все на се­бе.

- Але ж ро­біт­ни­ки те­пер лю­ті, розд­ра­то­ва­ні на жи­дів, го­то­во ста­ти­ся ще яке більше не­щас­тя,- го­во­рив Бе­недьо да­лі, зас­ту­па­ючи­ся вся­ки­ми, хоч і най­слаб­ши­ми, по­во­да­ми від страш­ної пев­нос­ті.

- Се тим ліп­ше, тим ліп­ше! - аж скрик­нув Анд­русь.- Те­пер най­ліп­ше вдасться моя вій­на, ко­ли твоя розд­раз­ни­ла лю­дей. Ти при­го­то­вив для ме­не най­більшу по­міч, і за то я се­р­деч­но дя­кую то­бі!

- Ти страш­ний, Анд­рію! - зой­кнув Бе­недьо, зак­ри­ва­ючи ли­це ру­ка­ми.

- Я та­кий, яким зро­би­ло ме­не житє і во­ни, зак­ля­ті во­ро­ги мої! Слу­хай, Бе­недьо, слу­хай­те й ви, поб­ра­ти­ми, моєї по­віс­ті,- бу­де­те зна­ти, що на­ве­ло ме­не на гад­ку зав’язу­ва­ти та­ке поб­ра­тимст­во для пімс­ти на жи­дах. Отець наш був най­бо­гат­ший газ­да на всю Ба­ню. Се бу­ло по ска­со­ван­ню пан­щи­ни, отець наш взяв у па­на про­пі­на­цію, щоб не до­пус­ти­ти жи­да до се­ла. Хіс­на з тої про­пі­на­ції ве­ли­ко­го він не мав, але то схіс­ну­вав, що око­лич­ні жи­ди страш­но на него зав­зя­ли­ся. Отець шин­ку­вав чес­но, во­дою го­рів­ки не роз­ли­вав, і з усіх се­лів на­род ішов до него. Жи­ди за то бий-за́­бий на него. Зра­зу за­ча­ли пе­ред па­ном кру­ти­ти­ся, що­би батька під­ко­па­ти, але пан знав батька і не ві­рив жи­дам. Ви­дя­чи, що з то­го бо­ку ні­чо­го не діб’ються, жи­ди взя­ли­ся на ін­ші спо­со­би. Під­мо­ви­ли зло­діїв,- а їх то­ді ба­га­то бу­ло по се­лах,- за­ча­ли во­ни шко­ду ро­би­ти батько­ві. Раз па­ру ко­ней зо стай­ні ви­ве­ли, то знов ку­фу го­рів­ки ви­пус­ти­ли, то до ко­мо­ри під­ко­па­ли­ся. Але й тим спо­со­бом батька не мог­ли під­тя­ти. Кра­діж ви­най­шла­ся, а ті, що ку­фу ви­пус­ти­ли, са­мі ви­да­ли­ся і му­си­ли зап­ла­ти­ти шко­ду. То­ді жи­ди, що ро­би­ти, під­па­ли­ли нас. Лед­ве ми з ду­шею по­ви­ха­пу­ва­ли­ся,- все зго­рі­ло. Отець наш був сильний, твер­дий чо­ло­вік,- ті­ль­ко не­щас­тя не зла­ма­ло йо­го. Він ки­нув­ся сю­ди-ту­ди, до па­на, до су­сі­дів,- за­по­мог­ли йо­го, по­чав він знов ста­ва­ти на но­ги. То­ді жи­ди під­мо­ви­ли кількох пи­яків, дав­ніх па­н­ських льокаїв, що­би за­би­ли батька. Во­ни на­па­ли на ба­ть­ка вно­чі се­ред до­ро­ги, але батько впра­вив­ся з ни­ми, і од­но­го, за­го­лом­ше­но­го, при­во­лік до­до­му. До всего приз­нав­ся, хто йо­го на­мо­вив і що дав. Батько до су­ду,- піш­ли два жи­ди си­ді­ти. То­ді дру­гі взя­ли і строїли батька. Зак­ли­ка­ли йо­го не­мов на пе­реп­ро­си­ни і да­ли щось,- як прий­шов, так за­раз і ляг, мов під­ко­ше­ний, а до тиж­ня і вмер. Пан, що ду­же лю­бив батька, спро­ва­див ко­мі­сію, ко­мі­сія вик­ри­ла от­ру­ту,- але не бу­ло ко­му нас­то­яти, і спра­ва зам’яла­ся. Ще й ма­те­рі жи­ди приг­ро­зи­ли, щоб і пис­ну­ти не смі­ла, бо інак­ше не­щас­тя бу­де. Ма­ти зля­ка­ла­ся і да­ла спо­кій. Але не­дов­го жи­ди да­ли нам спо­кій. Во­ни, оче­вид­но, зав­зя­ли­ся зов­сім зру­й­ну­ва­ти нас. Ма­ти на­ша вмер­ла в хо­ле­ру, ли­ши­лись ми з Сеньом, си­ро­ти-під­рост­ки. За­мість на­шо­го батька взяв уже був про­пі­на­цію жид,- от­же-то він те­пер при­сі­кав­ся до нас. Сю­ди-ту­ди він вкру­тив­ся за опі­ку­на над на­ми і взяв наш грунт в ужи­ван­ня, а нас на ви­хо­вок. На Ба­ні й то­ді вже жи­дів бу­ло до­сить, і се бу­ла не див­ни­ця, що жид опі­ку­вав­ся над хрис­ти­янськи­ми си­ро­та­ми. Заз­на­ли ж ми тої жи­дів­ської опі­ки! Зра­зу бу­ло нам доб­ре, мов у бо­га за па­зу­хою, жид до­год­жу­вав нам, до ро­бо­ти не зас­тав­ляв, ще й го­рі­во­ч­ки до­да­вав. Але чим да­лі, тим тіс­ні­ше, і вкін­ці по­вер­нув нас зов­сім со­бі в най­ми­тів-по­пи­ха­чів. Ми за­ча­ли до­по­ми­на­ти­ся сво­го грун­ту, але жид тим ча­сом умів уже так пок­ру­ти­ти з па­на­ми і з гро­мадським уря­дом, що нас зов­сім ві­д­су­ди­ли від грун­ту. Але жид не чув­ся ще спо­кій­ним і ста­ра­в­ся нас зов­сім поз­бу­ти­ся. За­чав на­мов­ля­ти урльопни­ків,