Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

І він по­біг з по­кою, ос­та­вив­ши Риф­ку са­му з її дум­ка­ми. Во­на зра­зу си­ді­ла без­сильна, втом­ле­на нез­ви­чай­ною пра­цею ду­мок, си­ді­ла і всмі­ха­ла­ся, що ось яку то муд­ру ра­ду да­ла во­на си­но­ві. Ли­це її в тій хви­лі ма­ло ви­раз то­го іді­ота, що ре­го­четься, від­тяв­ши го­ло­ву сво­му люб­ле­но­му ко­то­ві. Але не­дов­го три­вав той іді­отич­ний су­по­кій. Ні від­си ні від­ти на­ле­ті­ла яс­ні­ша хви­ля,- Риф­ці ра­зом яс­но ста­ло, в яку без­дон­ну про­пасть попх­ну­ла во­на сво­го си­на, їй ра­зом по­ка­за­ло­ся, що її син підк­ра­дається з зас­ві­че­ним віх­тем під який­сь ви­со­кий, тем­ний бу­ди­нок, що під­па­лює йо­го, вті­кає, йо­го лов­лять, б’ють, ку­ють в кай­да­ни, вки­да­ють в якусь гли­бо­ку-гли­бо­ку під­зем­ну вог­ку яму, і во­на в стра­шен­ній роз­пу­ці вхо­пи­ла­ся за го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми і, ми­ка­ючи на со­бі во­лос­ся, скрик­ну­ла:

- Мій си­ну! Мій си­ну! Вер­ни­ся!

Але Гот­ліб був уже да­ле­ко і не вер­нув­ся.

І знов поб­ра­ти­ми зій­шли­ся на на­ра­ду в Ма­тієвій ха­ті. Мов з хрес­та зня­ті, схо­ди­ли­ся во­ни, мов роз­би­ті, за­сі­да­ли во­ни на ла­вах, з по­хи­ле­ни­ми очи­ма, не смі­ючи зир­ну­ти один на од­но­го, не­мов то во­ни бу­ли вин­ні то­му не­щас­тю, кот­ре пос­тиг­ло ці­лу ро­біт­ницьку гро­ма­ду. А вже ж най­дуж­че по­дав­ся Бе­недьо. По йо­го впа­лих, по­мут­ні­лих очах, по йо­го по­жовк­лім, аж зе­ле­нім ли­ці, по йо­го над­ло­ма­ній, по­хи­ле­ній пос­та­ві, по без­сильно об­вис­лих ру­ках вид­но бу­ло, що вся си­ла йо­го жиз­ні під­тя­та, що ус­мі­ху не бу­де вже на тих зів’ялих ус­тах, що він жиє вже не­мов чу­жим, по­зи­че­ним жит­тям, що ро­біт­ницьке не­щас­тя вби­ло, роз­да­ви­ло йо­го. Кілько він пе­ре­тер­пів в тих двох днях! З яким бо­лем ви­ри­вав він із сво­го сер­ця од­ну за дру­гою зо­ло­ту на­дію! Пер­ша хви­ля, ко­ли во­ни з Ма­тієм по­ба­чи­ли, що две­рі не­замк­ну­ті, а від­так, мов якою зло­ві­щою ру­кою пер­ті, пе­ре­ко­на­ли­ся, що скриньки не­ма, то­та пер­ша хви­ля - то бу­ла, пе­в­но, най­тяж­ча, най­ст­раш­ні­ша хви­ля в йо­го жит­ті. Всі си­ли ра­зом опус­ти­ли йо­го, все ті­ло так і зас­ти­ло на міс­ці, вся пам’ять по­гас­ла, він сто­яв, мов паль, і не міг по­во­рух­ну­ти­ся. Звільна ажень вер­ну­ла йо­го пам’ять, щоб тим тяж­че му­чи­ти йо­го. Що ска­жуть ро­біт­ни­ки? Що ска­жуть поб­ра­ти­ми? Чи не бу­де най­пер­ша їх дум­ка та­ка, що оба во­ни, під­куп­ле­ні жи­да­ми, ви­да­ли їм ка­су? То­та страш­на дум­ка ог­нем па­ли­ла йо­го сер­це. «І во­но зов­сім лег­ко мо­же бу­ти,- ше­п­тав йо­му який­сь зло­рад­ний, упер­тий го­лос,- ад­же два нас в ха­ті, ви­ло­му не­ма ні­яко­го, слі­ду ні­яко­го,- оче­вид­на річ, що взя­то скриньку при нас і на на­шім сві­до­мі! І я - зрад­ник! Я, що ці­ле своє жит­тя, ці­лу свою ду­шу вло­жив в то­ту спра­ву, я мав би при­чи­ни­ти­ся до її оба­лен­ня!..» І хоч то­го ж та­ки дня Морт­ко сам, го­лос­но ре­го­чу­чись, приз­нав­ся пе­ред Ма­тієм і пе­ред дру­ги­ми ро­біт­ни­ка­ми, що се він вик­рав ка­су, що во­на на­хо­диться в да­ле­ко без­печ­ні­шім схов­ку у Гер­ма­на і що «хто хо­че, най мя йде скар­жи­ти, то ще сам пі­де до ді­ри за не­доз­во­лені склад­ки»,- то від сього приз­нан­ня не по­лег­ша­ло Бе­недьові. Дум­ка йо­го ви­на­хо­ди­ла чим­раз і чим­раз но­ве тер­ня, кот­рим мог­ла все на­но­во ра­ни­ти свої влас­ні кри­ва­ві ра­ни. Хто ба­чив йо­го під час ро­біт­ни­ць­кої змо­ви, охо­чо­го, нев­то­ми­мо­го, ра­діс­но­го, все за­ду­ма­но­го і все го­то­во­го ра­ди­ти дру­гим і до­да­ва­ти від­ва­ги, а хто ба­чив йо­го те­пер, нуж­ден­но­го, ску­ле­но­го, трем­тя­чо­го, той був би по­ду­мав, що се або не той чо­ло­вік, або що він пе­ре­був яку тяж­ку не­ду­гу. І Бе­недьо справ­ді пе­ре­бу­вав тяж­ку не­ду­гу, з кот­рої - сам він те ба­чив - ви­хо­ду для нього не бу­ло.

Не мен­ше по­да­ли­ся й дру­гі поб­ра­ти­ми, особ­ли­во Ма­тій і Ста­сю­ра. Тільки бра­ти Ба­са­ра­би не змі­ни­ли­ся і, ба­чи­лось, не ду­же су­му­ва­ли. Ба, що більше, на їх ли­цях вид­ні­лось щось не­мов по­таєна ра­дість, не­мов оце спов­ня­лось те, чо­го во­ни дав­но до­жи­да­ли.

- Що ж, поб­ра­ти­ми,- ска­зав Анд­русь по хви­лі важ­кої мов­чан­ки,- наш крас­ний сон скін­чив­ся, роз­буд­же­но нас!

Ніхто не від­зи­вав­ся на ті сло­ва.

- Що су­му­ва­ти, брат­тя,- за­го­во­рив знов Анд­русь, і го­лос йо­го ста­вав­ся чим­раз м’якший,- сум не по­мо­же. Що впа­ло, то про­па­ло, і во­но, вір­те ме­ні, му­си­ло так прий­ти! З на­ши­ми жи­да­ми та­ким спо­со­бом не по­ра­ди­мо, я то з са­мо­го по­чат­ку ка­зав. Не та­кий во­ни на­род, що­би мож­на з ни­ми вда­ти по­доб­ру! І то ве­ли­ке ді­ло, що ми та­ко­го до­ка­за­ли, як отсе пе­ред кілько­ма дня­ми! А се во­ни би чи те­пер, чи в чет­вер та­ки зро­би­ли. Ні­що нам те­пер і ду­ма­ти о тім, що­би пос­ту­па­ти з ни­ми так, як до­сі!

- Так що ж ді­яти,- не то ска­зав, не то зой­кнув Бе­недьо,- нев­же ж опус­ти­ти зов­сім ру­ки і зда­ти­ся на їх лас­ку?

- Ні, і ще раз ні! - жи­во під­хо­пив Анд­русь.- Ні, поб­ра­ти­ми, на­ша вій­на з жи­да­ми іно що за­ча­ла­ся, але ще зов­сім не скін­чи­ла­ся. Се до­сі - то був тілько жарт, те­пер нас че­кає пра­в­ди­ва, ве­ли­ка, га­ря­ча бит­ва!

В сло­вах Анд­ру­ся бу­ло тілько си­ли, тілько жа­ру і зав­зят­тя, що всі ми­мо­во­лі ззир­ну­ли­ся на нього.

- Так, те­пер нам тре­ба по­ка­за­ти, що й жи­ди зав­час­но смі­ються з нас, що Бо­рис­лав - то та­ки ми, ро­бу­чі лю­ди! Те­пер ми по­ба­чи­ли, що доб­рим спо­со­бом з ни­ми во­юва­ти го­ді, стрі­буємо ж не так!

- Ми й до­сі, Анд­ру­сю, не… не зов­сім доб­рим спо­со­бом во­юва­ли. Во­ни відп­ла­ти­ли нам тілько зуб за зуб.

В тих бо­лю­щих сло­вах був та­кий ост­рий, гли­бо­кий за­кид, що Сень Ба­са­раб, кот­рий, пи­ка­ючи люльку, си­дів на по­ро­зі, зір­вав­ся на рів­ні но­ги й пос­ту­пив па­ру кро­ків до Бе­не­дя.

- Не ви­по­ми­най, не ви­по­ми­най ми­ну­ло­го, Бе­не­дю! - ска­зав він з при­тис­ком.- Ад­же сам ти знаєш, що без тих не­чи­с­тих гро­шей і твоя чис­та вій­на не бу­ла б мог­ла за­ча­ти­ся.

- Я не ви­по­ми­наю ні­ко­му ні­чо­го,- смир­но від­ка­зав Бе­не­дьо,- я знаю сам, що так му­си­ло бу­ти, що та­ка вже на­ша не­щас­ли­ва до­ля, що тілько неп­рав­дою з неп­рав­ди му­си­мо ви­до­бу­ва­тись, але, поб­ра­ти­ми мої, вір­те мо­му сло­ву, чим мен­ше неп­рав­ди бу­де на ру­ках на­ших, тим пев­ні­ша бу­де на­ша до­ро­га, тим бор­ше по­бо­ре­мо ми своїх во­ро­гів!

- Ба, як­би-то во­ро­ги так­же так са­мо ду­ма­ли і так­же чес­но з на­ми пос­ту­па­ли, то то­ді, пев­но, й ми му­си­ли б їм до­рів­ня­ти, а то й ви­пе­ре­ди­ти їх! - ска­зав Анд­русь.- Але те­пер, ко­ли прав­да зв’яза­на,